Embedded Files
ПОЧАТКОВІ ТИТРИ
ДРУГА СЕРІЯ
Підхопившись на ноги, Кузнєцов побіг на «Королеву Сонця», захопивши дорогою і книгу. Він забіг до своєї каюти, і почав збирати речі у похідний рюкзак.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(кричить):
Що це?!
ПЕТРО ШНИПІР:
Якби я знав!
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(кричить):
Петре! Що відбувається?!
Микола Андріяшкін вмикає систему броньового захисту на повну потужність.
МИКОЛА АНДРІЯЩКІН
(вигукує):
Напад із зовні!
ПЕТРО ШНИПІР:
Це і так зрозуміло
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(здогадавшись у чому справа):
Книга! Де вона?
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
На «Альграбі»!
Не чекаючи наказу від Шнипіра, Лєлєсніков разом з Ільїнською біжать на «Альграб».
ПЕТРО ШНИПІР
(звертається до Лєлєснікова та Ільїнської, кричить):
Забудьте про книгу! Усі до радіорубки!
Та Андріяшкін з Ільїнською його вже не чули.
Решта Астронавтів кинулися у бік радіорубки. Відбувся ще один сильний поштовх, потім ще… Поштовхи ставали усе сильнішими та частішими. Здавалося, ще кілька хвилин, і від космольота не залишиться нічого, що про нього могло б нагадувати.
У радіорубці поштовхи відчувалися не з такою силою, як у тій каюті, де щойно знаходився Кузнєцов.
Зібравши усі свої речі, у тому числі і книгу, Кузнєцов хотів було піти з космольота на Ар-Сі, але почувши заклик начальника експедиції, теж побіг до радіорубки, залишивши свої речі, а книгу узяв з собою. Але потім передумав, і книгу побіг знову занести до своєї каюти. Чи то йому здалося, чи то було насправді, але, удари лунали прямісінько над Кузнєцовим, куди б він не пішов.
ОЛЕНА ПОШИВАНА
(важко дихає):
Що це може бути?
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Не знаю
ВАСИЛЬ ПАШКОВ:
Дивно Ви помітили, що поштовхи почалися з того часу, як ми вирішили продовжити пошуки.
ПЕТРО ШНИПІР:
Це вірно. Але, мене цікавить інше питання: чому поштовхи весь час в одному і тому ж місці? Я розумію, що броньовий захист – це добре. Але ми маємо розібратися, що або хто на нас вчинив напад.
Шнипір прислухається. На якусь мить йому здається, що поштовхи посилюються і наближаються у їхній бік. Але потім вони знову віддалилися.
Кузнєцов нарешті вибіг зі своєї каюти, і побіг до радіорубки. Дорогою його наздогнали Лєлєсніков та Ільїнська. Вже майже при вході до радіорубки, Кузнєцов відкрив двері.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(кричить через коридор, звертаючись до Кузнєцова):
Костянтине! Де книга?!
Кузнєцов зупинився у дверях, і… знизав плечима, таким чином показуючи, що не знає.
ЯНІТА КУДІНОВА:
Ще трохи і ми «приарсимся» своїми п’ятими точками на Ар-Сі.
ПЕТРО ШНИПІР:
Треба щось робити. Ось що: давайте продеремося у машинне відділення. Звідти можна побачити того, хто нас атакує. А ви, Михайле будь що, спробуйте зв’язатися із Землею. Робіть що завгодно, але, зв’язок має бути!
Петро Шнипір вже хоче йти.
ПЕТРО ШНИПІР
(зупиняється, звертається до команди):
Хтось з вас вміє користуватися зв’язком, окрім Зємцова?
НАТАЛІЯ ЯРОВА:
Я.
ПЕТРО ШНИПІР:
Тоді, ось що Ви, Наталю, зв’яжіться із Землею, а ви, Михайле, беріть камеру. Ми підемо знімати того, хто нас атакує.
Петро Шнипір, Михайло Зємцов, Василь Пашков, Валерій Роїк та Микола Андріяшкін почали продиратися у бік машинного відділення. Тут поштовхи були відчутнішими, але, не дивлячись на це, усі узялися за роботу.
МИКОЛА АНДРІЯШКІН:
З «Альграба» буде краще видно. Адже атакується наш космоліт, а «Альграб» стоїть боком до того місця, звідки йдуть удари.
ВАСИЛЬ ПАШКОВ:
Ти пропонуєш піти на «Альграб»?
МИКОЛА АНДРІЯШКІН:
Так.
ПЕТРО ШНИПІР:
Пішли!
Коли вони прийшли на «Альграб», там опинилися Михайло Муха та Юлія Войтович, які наче нічого не відбувалося, сиділи у радіорубці космольота. Майже усі прилади були увімкнені, хоча деяка їх частина була у несправному стані.
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ
(звертаючись до тих хто увійшов):
Половина приладів не працює.
ПЕТРО ШНИПІР
(завмирає на місці):
Що ви тут робите?
Муха та Войтович перезирнулися.
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Ми хотіли відірватися від «Альграба» з «Королеви Сонця», але заклинив гравітаційний клапан, і ми не змогли цього зробити. Тому вирішили відремонтувати клапани на «Альграбі», щоб «Королева Сонця» могла без перешкод розстикуватися.
ПЕТРО ШНИПІР:
Нема часу зараз з цім вовтузитися! Мерщій на «Королеву Сонця»!
МИКОЛА АНДРІЯШКІН
(заперечує
Шнипірові):
Нехай будуть тут, і займаються своєю справою. Ось, уяви, якби нам довелося терміново від’єднуватися від «Альграба», а ми не змогли б цього зробити?
ПЕТРО ШНИПІР:
Гаразд!
МИХАЙЛО ЗЄМЦОВ
(наче підливаючи масла у вогонь):
Якщо ще у цьому винна зникла книга…
ПЕТРО ШНИПІР
(кричить на
Михайла
Зємцова):
Все! Я сказав досить!
Що ти ще хочеш?
МИХАЙЛО ЗЄМЦОВ
(вказує за
ілюмінатор):
Сфотографувати це чудовисько і забиратися на Землю, поки ще живі.
ПЕТРО ШНИПІР
(дивиться в ілюмінатор):
Ого, тварюка!
Мигнув фотоспалах.
МИХАЙЛО ЗЄМЦОВ
(игукує):
Є! Ми можемо розстикуватися.
Знову мигнув фотоспалах.
МИХАЙЛО ЗЄМЦОВ
(вигукує вдруге):
Я його сфотографував другий раз!
ПЕТРО ШНИПІР:
Забираємося! Усі на «Королеву Сонця»!
За декілька хвилин астронавти були на своєму космольоті. Коли усі зайняли свої місця, Шнипір віддав новий наказ:
ПЕТРО ШНИПІР:
Здійснити розстикування від «Альграба»! Злетіти! Маневрувати на малій швидкості!
Шнипір хотів, щоб коли відволічуть увагу невідомого створіння, вчинити стрілянину, але не став, тому, що подумав про те, що цім можна втягнути себе у ще більші неприємності, ніж вже є.
«Королева Сонця» відсмикувалася від «Альграба», і почала маневрувати навколо нього.
ПЕТРО ШНИПІР:
Посилити броньовий та біологічний захист!
МИКОЛА АНДРІЯШКІН:
Систему броньового захисту увімкнено на повну потужність!
СЕРГІЙ ДЖУЛІН:
Систему біологічного захисту увімкнено на повну потужність!
Спостерігаючи за тим, як команда готує системи, Шнипір подумав про книгу: де вона? Адже з того часу, як бачив він її у руках у Кузнєцова, більше ніхто з астронавтів її не бачив. Начебто, вона залишилася у каюті начальника експедиції, там, на «Альграбі». Але, тепер її там не було. Він здогадувався, що швидше за все, книгу узяв Костянтин Кузнєцов. Але, де він її ховає?
Шнипір раптом згадав, що коли почалися ці дивні поштовхи, і він віддав наказ усім прийти до радіорубки, Кузнєцов прийшов туди не відразу. А Марія та Лєлєсніков сказали, що книги у каюті начальника експедиції «Альграба» нема.
ПЕТРО ШНИПІР
(думає):
«Шкода, що я тоді на це не звернув уваги. Можливо, запитати Кузнєцова про книгу при всіх? Хоча, Марія ж його запитувала… А якщо він збрехав? Якщо він збрехав, і брехня відкриється, і хтось доведе, що через нього команда наразилася на напад – його звільнять. Він більше не зможе вийти у відкритий космос, принаймні, за законами планети Земля».
ЗІРВАНИЙ ГОЛОС
(виводить
Павлюка з
думок):
Петре! Поглянь!
Павлюк озирається на голос. Його кличе Світлана Жулєва.
СВІТЛАНА ЖУЛЄВА:
Ось вони! Праворуч від нас!
Погляди усіх астронавтів були спрямовані у той бік, куди показувала Світлана.
На горизонті з’явилося декілька темних плям. Вони наближалися на великій швидкості, і вже за хвилину можна було роздивитися декілька тварюк, схожих на першу.
ВАЛЕНТИНА БОРИЩАК:
Я не хочу з ними знайомитися! Ні за які гроші!
ГРИГОРІЙ ОЛЕФІР
(побачивши
тварюк ближче):
Палеозаври!
Тварюки дійсно були схожі на велетенських палеозаврів: до 360 метрів завдовжки і близько 175 метрів завширшки з шерстю та очима, швидше схожими на два оглядових вікна космольота.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(вигукує):
Ну і розміри! Вони ж
можуть проковтнути нас разом з космольотом.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(розвертає у бік тварюк лазерну гармату, і піднімає напругу у ній на 50%)
Не проковтнуть. Більше, шкода, не можна.
Лєлєсніков тягне на себе важіль.
Палеозавр, який знаходився напроти оглядового вікна, вибухнув з такою силою, що звук почули астронавти.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(регоче):
Гарно стріляє!
Але, усім було не до сміху.
Так Лєлєсніков розправився ще з двома тварюками. Але за якусь мить оглядове вікно розлетілося на дрібні шматочки, і велетенський ніс засунувся у середину кабіни, і хотів схопити Лєлєснікова за горло. Від страху Лєлєсніков з такою швидкістю зіскочив зі свого посадочного місця, що вдарився з розмаху об відчинені двері, і відлетів назад на місце. Здавалося, палеозавр лише цього і чекав. Він ухопив втрачаючого свідомість Лєлєснікова, і потягнув кудись за собою.
Усе відбулося на стільки швидко, що ніхто не зрозумів, що трапилося.
Істота зникла у пітьмі.
ПЕТРО ШНИПІР
(кричить):
Де Лєлєсніков?!
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(вказує на
розбите скло):
Ось.
Одна з потвор віддаляючись від космольота, відносила їхнього товариша.
ПЕТРО ШНИПІР
(кричить):
Станьте хтось за пульт!
(подумки):
«Лєлєсніков, ти залишишся жити»
(кричить):
Чому не працює броньовий захист?!
Йому ніхто не відповів. Валентини Борищак ніде не було.
Валерій Роїк, який сидів на місці Лєлєснікова, почав залагоджувати дірку яка утворилася на місці оглядового вікна.
ОЛЕНА ПОШИВАНА
(здивовано):
Ти жувальною гумкою заліплюєш оглядове вікно?
ВАЛЕРІЙ РОЇК
(заліплюючи останні сантиметри):
Так, а що тут дивного? Адже усі знають про те, що… Готово!
Нічого не розуміючи, Пошивана поглянула на начальника експедиції.
Той лише схвально поглянув на картографа, і хотів було пояснити дівчині, що Роїк зробив усе вірно, але не встиг. Пролунав потужної сили удар об борт. Наступної миті утворилася ще одна, як здалося астронавтам, більша тієї, яку щойно «закрив» Роїк. У космоліт вдирався точнісінько такий палеозавр, як і той, що віддалявся від них, тільки менший розмірами.
ГРИГОРІЙ ОЛЕФІР
(подумки):
«Мабуть, немовля сімейства палеозаврів»
Як біолог, він звернув увагу на його розміри: діаметр складав близько сорока метрів!
Під час удару космоліт відкинуло на багато убік. На якусь долю секунди усе завмерло, але потім пролунав ще один удар. Цього удару виявилося достатньо, щоб розбити стіну, яка розділяла астронавтів та потвору. Наступної миті потвора кинулася на Роїка який сидів на місці Лєлєснікова і стрілявшого не дивлячись в усе, що рухається. Олена Пошивана не могла допустити, щоб загинув ще один член команди, і з усієї сили вдарила потвору якорем для посадки у мало гравітаційних полях. Потвора завила від болю, і кинулася на Олену, поруч якої лежав якір. Удар, завданий жінкою, ще більше розлютив «немовля». «Немовля» з усієї сили вдарило жінку своїм довгим носом. Марія Ільїнська кинулася до палеонтолога. Олена лежала широко розкинувши руки, пульсу не було…
МИХАЙЛО ЗЄМЦОВ
(дивиться у той бік, де знаходився космоліт Михайла Гаркавенка,
вигукує):
Погляньте! У них великий інтерес до того космольота!
Дійсно. Більшість істот оточили літальний апарат Гаркавенка у тому місці, де знаходилася каюта начальника експедиції.
Тим часом Марія Ільїнська закінчила обстеження Олени.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(підходить до Шнипіра):
Удар виявився сильним. Але надія на одужання є. Пошкоджено декілька ребер і зачеплений спинний мозок.
ПЕТРО ШНИПІР:
Сильно?
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА:
На щастя ні. Але, не виключено, що вона вийшла з нами у відкритий космос востаннє.
Почувши такий висновок, Шнипір та решта зрозуміли: Олена Пошивана може назавжди залишитися прикутою до ліжка.
ПЕТРО ШНИПІР
(подумки):
«Але, як же так?! Адже їй нема ще і тридцяти! Вона зовсім нещодавно влилася у колектив! Перед нею відкривалися такі горизонти! Три роки роботи! Четвертий дальній політ у відкритий космос…»
Шнипіру стало моторошно. Він раптом відчув, що у нього холонуть руки та ноги. Невже він ось тут, у відкритому космосі, може втратити ще когось з членів команди? Цього не можна допустити! Шнипір усвідомив, що продовжувати пошуки Гаркавенка та його команди без палеонтолога та командира космольота безглуздо.
ПЕТРО ШНИПІР
(подумки):
«Хто я тут без Лєлєснікова? Начальник експедиції?! Ха! Я начальник експедиції тільки у науковій діяльності команди, а командиром космольота був Лєлєсніков. Скільки ще буде втрат?»
Валерій Роїк, тимчасово замінивший Лєлєснікова, з усієї сили потягнув на себе важіль лазерної гармати. За декілька хвилин палеозавр, який тримав своїм хоботоподібним носом Лєлєснікова, гучно вистріливши, луснув. Постріл був такої сили, що відлетівши від нього залишки потрапили у носову частину космольота, і утворилася вирва діаметром п’ятнадцять метрів. Решта палеозаврів, серед яких було багато поранених, кинулися у різні боки, покинувши Лєлєснікова самого серед двох літальних апаратів.
Тіло командира космольота безпорадно упало на планету. На фіалковій траві лежав Лєлєсніков і не ворушився.
«Він може бути живий!» – промайнуло у Шнипіра у голові.
ГОЛОС
(за спиною
Шнипіра):
А, ти що тут робиш?
Петро Шнипір озирається. Сергій Джулін тягне за хвіст маленького палеозавра.
СЕРГІЙ ДЖУЛІН:
Гаразд, крихітко. Зараз ми з тобою розберемося остаточно.
Як тільки він вимовив ці слова, велетенська голова з’явилася перед Сергієм. Від несподіванки він випустив маленького. Цієї миті вічно мовчазна Світлана Нартинова схопила якір, і з усієї сили завдала удару по спині велетенського палеозавра, щоб той повернувся, і, наступної миті завдала удару по голові. Велетенська туша гучно завила, Джулін схопив ще один якір, і замахнувся, щоб завдати удару по потворі, але велетень вже не рухався.
СЕРГІЙ ДЖУЛІН
(важко дихає):
Ще з одним з них покінчено.
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Ми їх усіх ніколи,
мабуть, не переб’ємо, не перестріляємо. Треба щось придумати.
СЕРГІЙ ДЖУЛІН
(трохи втамувавши подих)
Що? У тебе є ідеї? Адже їх там цілі зграї!
Шнипір, мовчки спостерігає за тим, що відбувається.
ПЕТРО ШНИПІР
(звертається до
Миколи Андріяшкіна, показує на щойно вбитого палеозавра):
Відчиніть нижній люк і викиньте «немовля» та цей труп.
ГРИГОРІЙ ОЛЕФІР
(спостерігає за тим, як тіло тварини нерухомо віддаляється від космольота):
Було б цікаво поспостерігати за їхньою поведінкою. Але, на жаль, поки що, це не можливо.
Валерій Роїк усе ще сидячи за лазерною гарматою і спостерігаючи за рухами палеозаврів, бачив, як решта тварюк готувалися до нової атаки на «Королеву Сонця».
ПЕТРО ШНИПІР:
Валерію, не стріляйте, Антон та Михайло підуть зі мною, решта залишається на своїх місцях. Потрібно забрати Лєлєснікова.
Минуло кілька хвилин, як Шнипір у супроводі Антона Хоптинського та Михайла Зємцова залишили космоліт.
Усі з тривогою спостерігали за кожним їхнім рухом. Роїк весь час тримав руку на важелі, щоб у випадку необхідності кількома рухами випустити десято-два ракет.
Тим часом Шнипір, Хоптинський та Зємцов наближалися до Лєлєснікова, який продовжував безпорадно лежати на поверхні планети. Одного погляду було достатньо, щоб визначити, що він мертвий. Чи, це їм так здавалося? У будь-якому разі його потрібно забрати на борт космольота.
ПЕТРО ШНИПІР
(намагається заговорити з Лєлєсніковим):
Вікторе, ти мене чуєш?
Але, він мовчав.
Шнипір дав команду товаришам, і, узявши командира під руки, вони попрямували у зворотному напрямку.
Увійшовши до космольота, Зємцов зняв з Лєлєснікова шолом. Обличчя командира було блідим, і на ньому не було жодних ознак життя.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(підходить до Шнипіра):
Олена Пошивана прийшла до тями.
ПЕТРО ШНИПІР:
Де вона?
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА:
Ми перенесли її до каюти. Вона заснула.
ПЕТРО ШНИПІР:
Можна її побачити?
Марія показує жестом, щоб Шнипір йшов за нею. Олена Пошивана лежала в одні й з кают, розташованих неподалік від того місця, де знаходилася решта астронавтів. Вона лежала нерухомо, що Шнипіру здалося, наче вона мертва. Але придивившись, він помітив, що жінка ледь помітно дихає.
ПЕТРО ШНИПІР
(звертається до Ільїнської):
Я посиджу тут, а ви йдіть і скажіть, щоб принесли сюди Лєлєснікова.
Каюта відчиняється, Марія хоче вийти.
ПЕТРО ШНИПІР
(навздогін):
Нехай Зємцов спробує ще раз зв’язатися із Землею.
Марія виходить з каюти.
ПЕТРО ШНИПІР
(дивиться на Олену Пошивану, думає):
«Ось вже майже місяць, як ми залишили Землю, а окрім космольота Гаркавенка та двох астронавтів знайдених там, нікого не знайшли. Що трапилося з іншими членами команди Гаркавенка – не відомо. Треба, мабуть, спробувати висадитися ще на якусь планету, але, на яку? Начебто, усі планети, які знаходяться поблизу, ми вже обстежили, але на жодній з них слідів експедиції Михайла Гаркавенка не знайдено. Залишилася лише одна планета. Але вона знаходиться на відстані 2, 25 світлових роки від того місця, де зараз знаходимося ми – планета Грінуальд. Остання надія на неї. Рятувальна капсула, якщо команда встигла її запустити, могла долетіти до Грінуальда. Мало імовірно, що хтось залишився живий. Якщо на Грінуальді нікого не знайдемо дорогою додому, то доведеться сказати масмедіа, що ми нікого не знайшли, і експедицію довелося припинити через брак пального… Нехай експедиція Михайла Гаркавенка не завершилася успішно. А ми… А що «ми»? Ми зараз нічого не можемо зробити».
Роздуми начальника експедиції перервав голос Михайла Зємцова, який лунав по радіостанції.
Роблячи спробу за спробою зв’язатися із Землею, Михайло Зємцов згадав про книгу. Він згадав, що Кузнєцов читав цю книгу без проблем. Потім… Потім, ніхто так і не зміг пояснити, звідки на планеті Ар-Сі з’явилися потвори, і що трапилося з командою Гаркавенка. Він, щоправда, ще не остаточно вірив у свої висновки, але вже був готовий розповісти про них Шнипіру. Але, чи повірить начальник експедиції у те, що саме книга є відповіддю на питання, які зараз їх більше усього цікавлять? Він не повірить – вирішив для себе Михайло – ніколи не повірить. Можливо, дійсно треба було послухати своїх товаришів, і повернутися на Землю? А як же бути із заклинаннями? Ми занадто швидко відучилися вірити у духовні сили. Хоча… Адже тут може бути виключна випадковість: ну, прилетіли ми на планету, знайшли якусь книгу, а тут і тварюки нагодилися, адже усе можливо!..
Петро у цей час теж думав про книгу. Він з дитинства вірив у різноманітні легенди та міфи, щоправда, інколи вважаючи їх вигадкою. Але тут він не міг ніяк зрозуміти: як книга, яка розповідає про історію планети, могла вплинути на появу чудовиськ? Ані йому, ні його товаришам ні з чим подібним зустрічатися не доводилося. Шнипір з’ясував для себе, що у кожній легенді є частка (у даному випадку, не мала) правди.
Так розмірковуючи, начальник експедиції сидів у каюті, де знаходилися Олена Пошивана та Віктор Лєлєсніков під наглядом лікаря зоряного флоту.
Із задумливості його вивів рух.
ПЕТРО ШНИПІР
(кричить від несподіванки):
Лєлєсніков! Ти живий!
Через крик до каюти забігає Марія Ільїнська.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(слабким голосом):
Хто мене побив?
Петро Шнипір нічого не може йому відповісти. Він сидить поруч Віктора і кліпає очима, на які навертаються сльози.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(звертається до Лєлєснікова, розгублено):
Вікторе, з тобою усе
гаразд?
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(тихо):
Я відчуваю себе вичавленим лимоном.
Цієї миті Олена яка лежала на сусідньому ліжку теж повернулася обличчям до Лєлєснікова.
ПЕТРО ШНИПІР
(посміхається крізь сльози, звертається до Пошиваної):
Я бачу, Оленко, що ви теж одужуєте. Як ви себе почуваєте?
Олена Пошивана посміхається. Шнипір бачить, як на її обличчі з’явився рум’янець.
ПЕТРО ШНИПІР
(потискує руку жінки):
Значить, справа йде до одужання
Начальник експедиції поглянув на Лєлєснікова, який вже робив спроби сісти на ліжку. Шнипір підморгнув йому, і сказав:
ПЕТРО ШНИПІР
(звертаючись до Лєлєснікова):
Як тобі таланить завжди залишатися живим після таких пригод.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(посміхається):
Я ношу у кишені вічний двигун…
У каюті лунає сміх.
ПЕТРО ШНИПІР:
Жартівник! Я хотів спочатку запитати, як ви себе почуваєте, але, судячи з усього, досить добре. Все, жартуєте…
Петро упіймав погляд Лєлєснікова, у якому було прохання, щоб Шнипір називав Віктора на «ти». Згодом Петро почав до товаришів звертатися на «ти».
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
Намагаюсь… Треба ж тебе якось підтримати, юначе, а то ти носа повісив…
Шнипір нічого не відповів. Він тільки радісно поглянув на сидівшого Віктора, і вийшов з каюти.
Начальник експедиції пішов у радіорубку до Михайла, дізнатися, чи є зв’язок із Землею.
ПЕТРО ШНИПІР
(заходить до рубки):
Що чути у відкритому
космосі?
МИХАЙЛО МУХА:
У космосі поки що тиша.
(трохи тихіше):
На Землі теж…
Шнипір вже хоче вийти з рупки, але його зупиняє Муха.
МИХАЙЛО МУХА
(звертається до Шнипіра):
Знаєш, Петре…
ПЕТРО ШНИПІР
(зупиняється біля дверей):
Що?
МИХАЙЛО МУХА:
Ти пам’ятаєш книгу, яку читав Кузнєцов?
ПЕТРО ШНИПІР:
Звичайно.
МИХАЙЛО МУХА:
Я гадаю, що читаючи її, Кузнєцов прочитав одне із заклинань, і тому на нас напали якісь тварюки…
Говорячи це, Михайло, очікував, що його зараз засміють.
ПЕТРО ШНИПІР:
Мене теж відвідала ця думка. Спочатку я сам собі намагався пояснити, що усе це казки.
МИХАЙЛО МУХА:
Добренькі казочки! Адже, його попереджали, що не варто читати книгу, а він…
СВІТЛАНА ЖУЛЄВА:
До речі, де Костянтин?
Я не можу його знайти.
ПЕТРО ШНИПІР:
На «Альграбі»
МИХАЙЛО МУХА
(вказує на
ілюмінатор:
Але, там він не один.
За склом було видно, як зграя потвор оточують «Альграб».
ПЕТРО ШНИПІР:
(дивиться в ілюмінатор):
Так, не один. З книгою…
СВІТЛАНА ЖУЛЄВА:
Ви гадаєте, що книга діє на потвор, наче валеріанка на кота?
ПЕТРО ШНИПІР:
А ви вважаєте інакше?
МИХАЙЛО МУХА:
Мабуть, ви, праві, Петре. Але, що ми робитимемо? Перш за все, необхідно повернути чудовиськ у книгу, а книгу на планету, звідки вона родом. До речі, може трапитися так, що команда «Альграба» зараз знаходиться саме на цій планеті. Невідомо, що вони могли вичитати у цій книзі…
Шнипір замислюється.
ПЕТРО ШНИПІР
(через кілька хвилин):
Я просто упевнений, що вони там. Михайле, ви часом не пам’ятаєте назви тієї планети?
МИХАЙЛО МУХА
(продовжує
вовтузитися зі зв’язком):
Нажаль…
СВІТЛАНА ЖУЛЄВА:
Здається, Монід
ПЕТРО ШНИПІР
(вигукує):
Точно!
Шнипір хоче вже вийти із рупки.
МИХАЙЛО МУХА
(вигукує):
Є зв’язок із Землею!
ПЕТРО ШНИПІР:
Що у них нового?
МИХАЙЛО МУХА
(тихо):
Гм… А їх цікавить, що
нового у нас.
ПЕТРО ШНИПІР
(сумно):
А що у нас нового?.. Знайшли двох померлих членів команди Гаркавенка та книгу. Ось і всі наші досягнення.
МИХАЙЛО МУХА:
Можливо, мені нічого не передавати на Землю?
ПЕТРО ШНИПІР
(помовчавши):
Ні! Увімкни голосний зв’язок.
Муха вмикає голосовий зв’язок. У рубці лунає тріскучий шум.
ПЕТРО ШНИПІР
(говорить через гучномовець):
Земле! Ви мене чуєте?
ГОЛОС
(лунає з
гучномовця):
Так, Петре! Ми чуємо вас!
ПЕТРО ШНИПІР:
Ми летимо назад, на Землю. Але дорогою зробимо одну зупинку на планеті… Монід! За нашими даними, точніше, навіть, сподіваннями, команда Гаркавенка знаходиться саме там. Усі обставини експедиції та звіти покажемо коли повернемося на Землю. Кінець зв’язку!
Шнипір не чекаючи, коли Михайло вимкне, сам протягнув руку, і вимкнув зв’язок взагалі.
МИХАЙЛО МУХА:
Ми летимо на Землю?
ПЕТРО ШНИПІР:
Так, нам більше нічого тут робити. Пішли.
Вони вийшли з радіорубки, і попрямували у бік головного пульту керування.
МИХАЙЛО МУХА
(вигукує, наче обпарений):
Книга!
ПЕТРО ШНИПІР
(не розуміє, до чого хилить Михайло):
Що «книга»?
МИХАЙЛО МУХА:
Вона зараз у Кузнєцова!
ПЕТРО ШНИПІР:
Так…
МИХАЙЛО МУХА:
Що він з нею робить, як ти вважаєш?
Відповідь була очевидною. Не сказавши жодного слова, Шнипір прискорив ходу. Світлана та Михайло ледь встигали за ним. Таким чином вони прийшли до каюти, де знаходилася решта членів команди.
ПЕТРО ШНИПІР
(зайшовши до каюти):
Де Костянтин?
ОЛЕКСАНДР ГЛАЗКОВ:
Не знаємо
МИХАЙЛО МУХА
(підходить до ілюмінатора):
Він усе ще на «Альграбі».
Як з’ясувалось палеонтолога у каюті теж не було.
ПЕТРО ШНИПІР
(не знайшовши у каюті палеоантрополога):
А де Яна?
МИХАЙЛО МУХА
(продовжує
дивитися в
ілюмінатор):
Там само…
АНТОН ХОПТИНСЬКИЙ:
Звідки ти знаєш?
МИХАЙЛО МУХА:
Там блискає фотоспалах, хм, моєї камери…
ПЕТРО ШНИПІР:
Значить так. Потрібно
повернути книгу на місце.
ПЕТРО ШНИПІР
(дійшовши до «Альграба», звертається до Кузнєцова):
Костянтине!
Від несподіванки Кузнєцов впускає книгу.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(кричить через плече, хапає книгу):
Ніколи!
ПЕТРО ШНИПІР:
Бери книгу, і йди на
«Королеву Сонця»!
Кузнєцов киває, хапає іншою рукою за руку Яну, і тягне до виходу із «Альграба» у бік Шнипіра, при цьому випускає на підлогу книгу.
ЯНА КУДІНОВА
(кричить, виривається від Кузнєцова):
Останній кадр!
Зробивши знімок, Кудінова тільки тоді пішла до виходу.
Коли вони виходили із «Альграба», на зв’язок вийшла лікар зоряного флоту, повідомивши, що Лєлєсніков прийшов до тями.
ПЕТРО ШНИПІР:
Я зараз буду! А як почувається Олена?
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(говорить по рації):
Вона також не сьогодні-завтра одужає. Серйозних ушкоджень ні у кого з них нема. Кінець зв’язку.
ПЕТРО ШНИПІР
(звертається до своїх товаришів):
Усім швидким маршем на «Королеву Сонця». Я незабаром буду.
Він швидким кроком пішов у бік каюти, де знаходилися під наглядом Марії Лєлєсніков та Пошивана. Він думав про те, що цього разу у його другій експедиції обійшлося без втрат. За декілька незалежних днів і Олена Пошивана і Віктор Лєлєсніков одужають, і можна буде продовжувати пошуки. Але, цілком можливо, що і друга експедиція під керівництвом Шнипіра, добігає свого кінця. Ось майже 32 незалежних дні минуло з того часу, як вони залишили свої рідні планети. Протягом усього цього часу їх спроби знайти хоча б залишки членів експедиції Михайла Гаркавенка, важко сказати, що закінчилися успішно. Шнипіру вже не вірилося, що їм поталанить знайти решту членів команди з «Альграба». Він все ще сподівався на те, що решта не знайдених членів команди може знаходитися на планеті… як же її… Монід?.. Важко було повірити, що книгу, яку вони знайшли на «Альграбі», було прочитано на їхню біду. Можливо, варто було послухати товаришів, і повернутися на Землю? А заклинання – це лише марновірство і неймовірна випадковість, і до палеозаврів не має ні найменшого відношення. Хоча, у кожній легенді є доля (і не мала, як показала історія людства) правди.
Так розмірковуючи начальник експедиції дорогою до медичної каюти, зайшовши до якої, він побачив що Віктор та Олена почувають себе на багато краще, ніж минулого разу. Шнипір помітив на обличчі палеонтолога легкий рум’янець.
ПЕТРО ШНИПІР
(звертається до Пошиваної,
посміхається):
Я бачу, Оленко, ти вже одужуєш. Як ти себе почуваєш?
Замість відповіді вона лише посміхнулася, і Шнипір побачив, як на її обличчі рум’янець став ще яскравішим.
ПЕТРО ШНИПІР
(потискує руку жінки):
Я бачу, Олено, справа йде на лад
(дивиться на лежачого неподалік Лєлєснікова, який вже майже одужав, підморгує):
Досить прикидатися! Установки вже поіржавіли! І тільки спробуйте їх не поміняти!..
У каюті лунає сміх.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(сміється):
Все жартуєш, Петре!
ПЕТРО ШНИПІР:
Намагаюсь хоча б трохи підтримати вас та Олену.
ОЛЕНА ПОШИВАНА
(тихо):
Дякую
На її обличчі якої загорівся ще більший рум’янець, і це не пройшло без уваги начальника експедиції.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(серйозно):
Що чути у відкритому
космосі?
ПЕТРО ШНИПІР:
У космосі? Все тихо. А якщо вас цікавить що коїться в окрузі, то для цього я сюди і прийшов. У мене є деяке міркування.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
Яке?
ПЕТРО ШНИПІР:
Ви пам’ятаєте ту книгу, яку читав Костянтин?
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(похмуро):
Звичайно, я скільки житиму, її пам’ятатиму…
ПЕТРО ШНИПІР:
Я так гадаю, що винуватцем того, що з нами трапилося – я маю на увазі напад потвор – є саме книга. Швидше за все, Кузнєцов, який говорив, що усе це казочки, вирішив все-таки її почитати, і дочитався до того, що якимось чином матеріалізував потвор.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
Гм…
ОЛЕНА ПОШИВАНА
(тихо):
Добренькі казочки Його ж попереджали, а він…
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
До речі, де він?
ПЕТРО ШНИПІР:
Поки на «Королеві Сонця». Я хочу відправити його на «Альграб», щоб він загнав потвор назад у книгу. І треба повернути книгу на Монід і знайти команду «Альграба». Я так гадаю, що вони саме на Моніді.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
Я гадаю, ти правий
ПЕТРО ШНИПІР
(із силою вдаривши себе по колінах, дивлячись на незалежний годинник):
Ну, що ж! Залишається тільки забрати книгу у Кузнєцова. І треба зібрати якомога більше інформації про планету. За сімдесят дві незалежні години ми відправляємося у дорогу на Монід. Гадаю, що до того часу і ти Олено, і ти Вікторе, одужаєте остаточно, і будете серед нас.
Побажавши як найшвидшого одужання, начальник експедиції вийшов з каюти.
***
Йшов 38-й незалежний день роботи у відкритому космосі. Протягом минулих днів більшість з астронавтів вже були виснажені безперервними пошуками, і дехто почав порушувати питання про повернення на Землю. Але, після короткої наради, на якій був відсутній Кузнєцов, було вирішено продовжити пошуки. Води та харчів залишилося трохи більше, ніж на 6 незалежних днів. Потім Шнипір виклав свою ідею про те, що потрібно буде зробити перед тим, як полетіти на Монід. Чи поталанить їм цього разу? Ніхто, принаймні, більшість вже не вірили в успішне завершення експедиції. На цьому засідання було завершено.
За декілька хвилин Шнипір вже знаходився на «Альграбі». Зайшовши усередину космольота, і пройшовшись двома коридорами, де він ходив усього декілька днів тому, начальник експедиції помітив, що залишків двох членів експедиції із «Альграба» вже не було. Відмітивши про себе, що їх вже забрали, Шнипір попрямував до тієї самої каюти, у якій останнього разу ночував Кузнєцов, і з якої почалися їхні пригоди.
Петро зупинився неподалік неї, і почав прислухатися, чи нема поштовхів у тому районі космольота. Поштовхів не було. За дверима так само тихо, але Шнипір знав, що за бортом «Альграба» все ще знаходяться декілька сотень або навіть тисяч ціх велетенських потвор. Скільки їх там не було б, начальник експедиції знав одне: будь що, їх потрібно відправити на ту саму планету, про яку розповідається у книзі. Він згадав, у якій каюті було знайдено злощасну книгу. Зараз вона має бути там само, де її загубив Кузнєцов, коли виштовхував з каюти Яніту. Але, книги там не виявилося.
«Кузнєцов!» – промайнуло у Шнипіра у голові, і він побіг назад на «Королеву Сонця» у каюту Костянтина.
Поруч каюти стояли інші члени екіпажу.
Шнипір підійшов до каюти. Астронавти пропустили начальника експедиції у каюту, і він побачив розгублені вирази облич своїх колег. Роззирнувшись довкола, Петро побачив ту саму книгу. Вона лежала на одній із полиць. Начальник експедиції обвів поглядом каюту, потім перевів погляд на Кузнєцова та Кудінову. Ті у відповідь розгублено розвели руками.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(вигукує):
Я її сюди не приносив! Коли я зайшов до каюти, вона вже стояла на полиці.
Шнипір підійшов до ілюмінатора, за яким все ще знаходилися палеозаври, але, вони не атакували ні той, ні інший космоліт.
Начальник експедиції якийсь час спостерігав за тваринами.
ПЕТРО ШНИПІР
(відходить від ілюмінатора):
Дивно. Сьогодні вони космоліт чомусь не атакують. І взагалі, поводять себе не звичайно. Ми вирішили повернути книгу на Монід.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
Є підозра, що саме на цій планеті і знаходиться команда з «Альграба».
Шнипір переводить погляд на книгу, яка лежить на полиці, бере її у руки і починає переглядати.
ПЕТРО ШНИПІР
(звертається до Кузнєцова):
Тут нічого нема про поведінку тварин?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(тихо):
Ні.
Усім стає зрозуміло, що він її прочитав «від» і «до».
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Там лише сказано, що вони завжди нудьгують за батьківщиною. Але, де їх батьківщина – вони не знають…
Відкрилися двері, і зайшли Михайло Муха та Юлія Войтович. У руках Юлія тримала папку середніх розмірів.
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ
(віддає карти Шніперу):
Ось карти планет, на які ми висаджувалися.
ПЕТРО ШНИПІР:
Дякую. Тепер треба зібрати деяку інформацію стосовно планети, на яку нам доведеться сідати. Також необхідно відремонтувати «Альграб», і як тільки у нас буде достатньо інформації про планету, вирушаємо у дорогу.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Петре, ви цікавилися,
чому потвори не атакують космоліт?
Петро Шнипір киває.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Станьте он там, у тому кутку. Я кину книгу у куток, а ви якийсь час не піднімайте її – десь близько півхвилини. Потім підніміть книгу, і, відкривши на триста п’ятнадцятій сторінці, почніть читати будь-яке заклинання.
Шнипір киває, і йде у протилежний куток.
Зачекавши, поки начальник експедиції дійде у протилежний кут, Кузнєцов бере з полиці книгу.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(звертається до Шнипіра):
Гаразд! На якій сторінці відкривати?
ПЕТРО ШНИПІР:
На триста п’ятнадцятій.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Добре.
Костянтин кинув книгу у куток каюти.
Шнипір та решта одночасно поглянули на незалежні годинники, і почали чекати, що буде далі.
За чверть хвилини пролунав такий само шум, як і минулого разу. Шнипір поглянув на лежавшу неподалік книгу, потім перевів погляд на Кузнєцова, але, той жестом показав, щоб книгу не чіпати. Ще за якийсь час космоліт струснув потужної сили удар.
«Знову почалося. – подумав начальник експедиції. – Але, потрібно витримати пів хвилини! Цілих пів хвилини! Цілих пів хвилини! Це ж, вічність!»
Щосекунди удари ставали дедалі сильнішими.
Нарешті Кузнєцов поклав руку на годинник. Пів хвилини збігали. Лишилося кілька секунд. Три, дві, одна…
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(звертаючись
до Шнипіра,
кричить):
Книга!
Начальник експедиції схопив книгу, і почав гортати її, перекидаючи відразу по кілька сторінок. Нарешті він зупинився на триста п’ятнадцятій, де сказав Кузнєцов, і почав читати із самого першого заклинання. Коли Шнипір прочитав перші два слова, удари припинилися.
Не зупиняйтеся! Читайте далі! – крикнув Кузнєцов, помітивши, що Шнипір розслабився.
Шнипір продовжив читати, і, раптом, зрозумів, що він читає. Що він читає так, начебто заклинання було написане саме для нього! Його рідною українською мовою! Але ж, спочатку, усю книгу було написано древньою англійською мовою! Шнипір почав вчитуватися у те, що читає, і зрозумів: він читає заклинання, яке призначене для відправки тварин на їхню планету, де розташовано «Міжгалактичне Об’єднання Небесного Інституту Духів».
З кожним наступним словом, прочитаним Шнипіром, шум ставав все тихішим і тихішим. Коли він прочитав останнє слово, шум стих остаточно. Шнипір та його товариші прислухалися. Усе було тихо. Продовжуючи тримати книгу у руках, Шнипір підійшов до ілюмінатора. Ніде нікого не було.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(звертається до Шнипіра):
Обережно покладіть книгу на стіл.
ПЕТРО ШНИПІР
(підходячи до полиці):
Ну, ось і все. Ми знищили їх багато, але відправити тварюк на їхню планету все ж надійніше.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Автора у книги нема. Тому, що її написало багато авторів. А назва «МОНІД» Ї це не планета, а абревіатура якогось «Міжгалактичного Об’єднання Небесних Інститутів Духів». Сама ж книга – це підручник цього інституту, яка виховує уміння боротися зі страхом. Так що можу привітати вас усіх з успішно пройденим курсом «Боротьби зі страхом». Судячи з усього, команда «Альграба» цей курс не пройшла.
ПЕТРО ШНИПІР
(обережно кладе книгу на полицю):
У нас лишилося менше незалежної доби до старту. Тільки куди тепер летіти?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(тихо):
Загублених шукати на Зірді.
ПЕТРО ШНИПІР:
Що?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Там сказано: «Загублених шукати на Зірді». Це планета, де знаходиться Інститут…
ПЕТРО ШНИПІР:
Треба зібрати інформацію про цю планету, і відремонтувати, нарешті, космоліт.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(коли усі
почали
розходитися):
Маю попередити, що на
Зірді ми маємо бути дуже обережними.
ПЕТРО ШНИПІР:
Тут вже будь певний – ми
будемо гранично обережними.
А зараз – за роботу.
З початку експедиції йшов 41-й незалежний день.
За останніх 3 дні Віктор Лєлєсніков та Олена Пошивана одужали остаточно, і повернулися до безпосереднього виконання своїх обов’язків.
Михайло Муха зібрав деяку інформацію про планету Зірда. Астронавти під час збору інформації дізналися багато цікавих фактів про планету. Так стало відомо, що подібні книги вже не вперше зустрічалися на теренах відомої людству частини Метагалактики. За однією з легенд, саме за допомогою таких книг, Інститут Духів затягує до себе жертви. Дехто вважає, що вони затягують до себе майбутніх учнів Інституту.
Історія Зірди починається з тих старих часів, коли відбувся Великий Вибух. Зірда тоді у числі перших з’явилася у просторах розгортавшогося Всесвіту. Але, більше усього, астронавтів зацікавила інформація, яка стосується тварин планети.
Коли планету почали колонізувати, виявилося, що на ній нема ніяких тварин. Тоді їх почали створювати штучно, застосовуючи різноманітні засоби для їхнього створення: хтось створював клони реальних тварин, а хтось знайшов інші засоби. Тепер вже відомо, що тварини, які мешкають у даний час на Зврді, з’явилися тут з планети Охма-5, яка знаходиться у сусідній зоряній системі. Не дивлячись на те, що вони нагадували один із видів велетнів, які свого часу мешкали на Землі, тварини з Охми-5 нічого спільного з колишніми мешканцями третьої планети Сонячної системи не мають.
Поки збиралася інформація про Зірду та МОНІД, було відремонтовано космоліт експедиції Михайла Гаркавенка. Були приведені у робочий стан системи, які вийшли з ладу. Таким чином до польоту був готовий ще один космоліт.
До кінця 41-го незалежного дня було зібрано невелику нараду, на якій обговорювався той обсяг роботи, який було зроблено за час перебування астронавтів у відкритому космосі.
Петро Шнипір, який першим узяв слово, говорив про те, що планети, на які вони висаджувалися, як потім з’ясувалося, за тих чи інших обставин, вже тривалий час безлюдні. Потім він познайомив своїх товаришів з короткою, але, дуже цікавою біографією Зірди. Як і Земля, Зірда була сповнена історією. На ній змінювалися культури та цивілізації. Як і більшість цивілізацій, цивілізація на Зірді з’явилася шляхом колонізації планети переселенцями з інших планет. Було тут і корінне населення, тобто, самі перші переселенці, які з часом стали корінним населенням. Звичайно, звичаї інопланетних мешканців Зірди дуже відрізнялися від звичаїв корінного населення, яке до того часу розділилося на три табори і у кожної сторони з’явилися свої звичаї, які також відрізнялися від звичаїв тих, хто вважав себе по праву корінним населенням, і між небагато чисельним хоча і різним за способом життя населенням планети виникли чвари, які незабаром переросли у війну, переможців у якій не виявилося.
Поки Шнипір знайомив товаришів з історією планети, ніхто не вимовив жодного слова.
МИХАЙЛО ЗЄМЦОВ:
І все ж, я гадаю, що було б краще, якби ми повернулися на Землю. Поки у нас ще є харчі, але вони вже закінчуються. Додаткового кисню вистачить не більше, ніж на шість незалежних днів. Ми вже більше, ніж заплановано знаходимося у відкритому космосі, і поки наслідків від нашої експедиції я не бачу. А бути наслідком невдалої експедиції, яку потім вивчали б патологоанатоми, особисто я не хотів би. Навряд чи ми щось знайдемо на Зірді.
ПЕТРО ШНИПІР:
Як би там не було, але за три незалежні години летимо на Зірду шукати МОНІД. Особисто я вважаю, що ми повинні побувати на Зірді, і так воно і буде. Нараду завершено. Усім за роботу з підготовки до польоту.
За три незалежні години «Королева Сонця» була готова до старту. Було відремонтовано системи, які вийшли з ладу, а також перевірено решту.
Поки йшов ремонт та перевірка систем, Шнипір сидячи у каюті начальника експедиції, передивлявся фотографії та карти тих планет, на яких вони висаджувалися у пошуках своїх колег. Усі карти та знімки що слугували додатками до них, були один на одного не схожими.
Коли Шнипір вже завершував перегляд, увімкнулася радіостанція. На зв’язок виходив Олександр Глазков.
Усі системи приведено до ладу – повідомив він. – Екіпаж та космоліт до роботи у відкритому космосі готові. Які будуть вказівки?
Шнипір поглянув на незалежний годинник. Космоліт був готовий до старту протягом двох годин та сорока п’яти хвилин незалежного часу.
ПЕТРО ШНИПІР:
Жодних. За чверть години старт на Зірду. Хоча, ні. Юлія Войтович та Олександр Глазков нехай злетять на «Альграбі» першими, а «Королева Сонця» – за ним.
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Зрозуміла!
ОЛЕКСАНДР ГЛАЗКОВ:
Зрозумів!
Прийшов час старту.
ПЕТРО ШНИПІР:
Запустити двигуни!
СЕРГІЙ АКСЬОНОВ:
Є запустити двигуни!
(за кілька
хвилин):
Двигуни запущено! Можливість зльоту не обмежена!
Шнипір продовжував віддавати команди, після повідомлення про те, скільки часу залишилося до того моменту, коли «Королева Сонця» відправиться на пошуки експедиції, начальником якої був Михайло Гаркавенко.
Після того, як було відрапортовано про те, що усі системи увімкнено на повну потужність, Шнипір повідомив, що до старту залишилося тридцять секунд.
Аксьонов почав відлік.
За десять хвилин до зльоту «Королеви Сонця» злетів «Альграб». Шнипір ще раз поглянув на космоліт Михайла Гаркавенка, який вже летів у тому ж напрямку, куди має летіти і його космоліт.
«Королева Сонця» стартувала з планети Ар-Сі, розпрощавшись із системою Сектор Сиріус.
Шнипір розклав на невеликому столі карту того самого району Всесвіту, де вони щойно перебували, і яку склали Михайло Муха та Юлія Войтович. На ній було зображено декілька планет. Це були ті самі планети, на яких побували астронавти, і дві системи, розташовані неподалік одна від одної.
Увагу начальника експедиції привернула коротка лінія, яку було проведено між Зірдою та планетою, назва якої складалася з двох слів.
ПЕТРО ШНИПІР:
Унук Ельхайя. Що це за планета?
Але ніхто з його товаришів нічого або майже нічого не знали. І саму назву чули вперше.
Шнипір дістав «Довідник Всесвіту», виданий у 2140 році, відкрив його на літері «У», але там були тільки фізичні та хімічні властивості планети і дещо про її населення. Відклавши довідник, начальник експедиції знову повернувся до карти та лінії, нанесеній на ній між Зірдою та Унук Ельхайя. Він поміряв відстань та зробивши деякі розрахунки.
ПЕТРО ШНИПІР:
До планети Зірда – три світлові дні!
МИХАЙЛО МУХА
(сміючись):
Вже два!
ПЕТРО ШНИПІР:
Один світловий день ми пролетіли протягом якихось десяти хвилин!
Для Шнипіра ці хвилини перебування у польоті, видалися цілою вічністю. Він хотів було віддати Аксьонову наказ, щоб додав швидкості до 2,2 світлових років на секунду, для того, аби прискорити прибуття на Зірду, але, в останню мить відмовився від цієї ідеї. Ні, не варто цього робити. За час, протягом якого він та його товариші знаходяться далеко від рідної системи, фізичний стан у всіх вже був гранично на межі. Треба дати їм відпочити хоча б хвилин двадцять.
Підходив до свого завершення 41-й незалежний день перебування астронавтів у відкритому космосі. Усі були дуже втомлені та виснажені затягнувшоюся експедицією. Шнипір відкинувся на спинку крісла, і прикривши очі, хотів трохи подрімати. Але, як виявилося, спати зовсім не хотілося.
Петро поглянув в ілюмінатор. За його вікном продовжували мерехтіти планети. Щосекунди Земля залишалася все далі і далі. Шнипір вже почав подумувати про те, що, можливо, дійсно, плюнути на це все, і дати команду Сергію Аксьонову, щоб він розвернув космоліт, і повернутися на Землю. Повернутися на рідну планету, і забути. Як найшвидше забути про експедицію, як про жахливий сон, у якому він та його товариші брали участь. Стоп! Але, у такому разі… А як же бути із загадкою загибелі їх товаришів? І потім, книга, яку вони знайшли на «Альграб» і яку зараз везли на Зірду. Все ж, треба ризикнути. Треба ризикнути, і побувати на Зірді, де розташований так би мовити «Інститут Чорної Магії» під назвою «МОНІД».
Шнипір не міг розпрощатися з думкою, що таємниця загибелі їх товаришів назавжди залишиться тут, у просторах Всесвіту, і вони ніколи її не розгадають. Ні, він все ж нічого не казатиме Аксьонову. Нехай залишається все, як є.
Начальник експедиції поглянув на незалежний годинник. Стрілки показували, що вони летять трохи більше двадцяти хвилин. Ще п’ять-сім хвилин. Та тривога, що охопила його, почала переростати у цікавість. Шнипір згадав ту саму планету, від якої було проведено лінію від планети, до якої вони зараз наближалися.
ПЕТРО ШНИПІР
(шепоче):
Унук Ельхайя. Унук Ельхайя…
Він перебрав у пам’яті ті планети, на яких їм довелося побувати. Так, він пригадує, що йому траплялися планети з такими дивними назвами. І рано чи пізно він дізнавався що означають назви тих чи інших планет. Але, у даному випадку, назва планети поки залишається загадкою. Шнипір знову розклав перед собою карти та знімки тих планет, де вони вже побували, і які залишилися далеко позаду.
Коли усі карти та знімки були розкладені, начальник експедиції узяв знімок та карту. На кожному з них був напис: «ПЛАНЕТА УНУК ЕЛЬХАЙЙЯ». Усі планети були чимось подібні між собою. Але, знімок, який тримав у руках Шнипір, нічим до решти планет подібний не був. Як карта, так і знімок, хоча і не сильно, але, все ж відрізнялися від решти карт, які лежали у нього на столі. Придивившись уважніше, тільки тепер Шнипір помітив різницю між Унук Ельхайя та рештою планет. Потім він узяв карту на знімок Зірди, щоб порівняти карту та знімок Унук Ельхайя, але, роздивитися не встиг.
СЕРГІЙ АКСЬОНОВ:
Прямо за курсом Зірда!
Шнипір швидко позбирав карти та знімки, і побіг до крісел астронавігаторів, спочатку поглянувши в оглядове вікно. Дійсно, прямо за курсом було видно планету. Вона швидко наближалася.
ПЕТРО ШНИПІР:
Скинути швидкість до 0,5 світлових років!
Сергій Аксьонов починає гальмування, і незабаром доводить швидкість до шести світлових місяців на секунду.
До планети залишилося 275 світлових хвилин.
ПЕТРО ШНИПІР:
Курсувати навколо планети!
ПЕТРО ШНИПІР:
Ну, друзі, починаємо саму відповідальну частину нашої роботи. Тут потрібно бути гранично уважними. Поки усім відпочивати. За вісім незалежних годин продовжимо роботу вже безпосередньо на планеті. А зараз – усі по каютах! Завтра… — начальник експедиції поглянув на незалежний годинник. – о шостій ранку незалежного часу збираємося тут.
Шнипірові не спалося. Він думав про те, як міг космоліт Гаркавенка опинитися на такій великій відстані від Зірди, Адже, від того місця, де було знайдено космоліт, сюди що найменше 12000 світлових років! Тим не менше… А можливо… Точно! Так воно мабуть і є! Книга! Не пройшовши випробування страхом, як сказав Кузнєцов, книга перенесла усіх живих членів тієї команди на Зірду! І потім, голос. Той самий голос, який вони чули на касеті вставленій у диктофон. Голос не міг належати Михайлові Гаркавенку. Якщо не він, то, хто? Хто міг їх попереджати,
як тепер з’ясувалося, про небезпеку? Треба буде попросити завтра Кузнєцова ще раз прослухати запис на касеті.
Шнипір вже збирався заснути, як раптом увімкнулася радіостанція. Він кинувся до неї і увімкнув.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(говорить по рації):
Ти не спиш?
ПЕТРО ШНИПІР
(зітхає):
Ні. А ти?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Зайди до мене. Я нарешті зробив розшифровку запису на касеті.
Почувши про те, що нарешті зроблено розшифровку, Шнипір підскочив наче облитий кип’яиком.
ПЕТРО ШНИПІР:
Ти розібрався з текстом на касеті?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Так.
Не минуло і хвилини, як Шнипір був у каюті Кузнєцова. Увійшовши до усередину, Шнипір побачив, що Кузнєцов сидить у відкидному кріслі спиною до столу. У руках він тримав диктофон і якийсь аркуш невеликих розмірів. Він відірвався від паперу, і подивився на увійшовшого. Шнипір стояв неподалік від Кузнєцова. Запросивши жестом увійшовшого сісти, Кузнєцов не говорячи жодного слова, увімкнув той самий запис, який вже не одноразово чув начальник експедиції. Як і тоді, коли вперше Шнипір почув запис, його якість не змінилася. Так само, розібрати нічого було не можливо.
Шнипір вимкнув диктофон, і віддав його Кузнєцову.
Ось текст з касети. – протягуючи Петрові аркуш паперу, сказав Кузнєцов.
Начальник експедиції узяв аркуш.
На ньому було наступне:
«Увага! Ті, хто мене зараз чує! З вами говорить Андрій Кокорін. Зараз ми знаходимося на відстані 12000 світлових років від планети Зірда. На космольоті ми лишилися удвох. Решта вже на планеті. На нас напали якісь тварини велетенських розмірів. Благаю вас, на Зірду не летіть! Відлітайте звідси! Повертайтеся на Землю! Інакше ви…»
На цьому місці очевидно запис на касеті уривався, тому, що текст на плівці уривався на півслові.
ШНИПІР
(закінчує обірвану фразу):
…ми усі загинемо.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(видихає):
На щастя, усі залишилися живі.
ПЕТРО ШНИПІР:
Так, це дійсно так. Хоча ми могли б і зазнати втрат.
На якийсь час запанувала тиша, під час якої і Шнипір і Кузнєцов думали про одне і те саме. Вони думали про те, що якби не книга, яку вони знайшли, то, можливо, було б усе інакше. Але, на жаль, це не так.
Нарешті мовчання було перерване.
ПЕТРО ШНИПІР:
Де книга? Так, так, на «Альграбі».
КОНСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(показує жестом на полицю):
Вона тут.
ПЕТРО ШНИПІР:
Потрібно повернути її на планету.
Кузнєцов киває.
ПЕТРО ШНИПІР
(дивиться на незалежний
годинник):
Ну, а зараз час спати. Залишилося лише шість
годин на відпочинок.
Вони потиснули один одному руки, і Шнипір залишив каюту.
Минуло 42 незалежних дні.
Йшов 43-й незалежний день перебування астронавтів у відкритому космосі.
За вісім годин у каюті начальника експедиції зібралися усі астронавти, окрім Шнипіра та Кузнєцова. Вони як раз були на шляху туди.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Знаєш, Петре, схоже на те, що ти був правий, коли наполягав на продовженні пошуків.
ПЕТРО ШНИПІР
(після паузи, звертається до Кузнєцова):
Ти узяв диктофон та папір, що мені показував?
Кузнєцов стукає себе по внутрішній кишені костюма.
ПЕТРО ШНИПІР:
Гаразд. Зараз ти про усе розповіси апмчутнім у мене у каюті.
Шнипір та Кузнєцов підійшли до каюти начальника експедиції, де уся команда була уже у зборі.
ПЕТРО ШНИПІР ТА
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(заходячи у каюту):
Доброго ранку.
ПЕТРО ШНИПІР
(після коротких привітань):
Учора мене покликав до себе Кузнєцов. Він зробив розшифровку запису на касеті.
Кузнєцов дістає аркуш, і читає його зміст.
МИХАЙЛО ЗЄМЦОВ:
Попередження..
ПЕТРО ШНИПІР:
Так. Ми мали б здогадатися.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА:
Але, якби ми повернулися на Землю, ми ніколи не дізналися б що трапилося з нашими колегами.
ПЕТРО ШНИПІР:
Ви пам’ятаєте, друзі, де ми знайшли книгу, через яку усе почалося? Так ось, я не виключаю того, що саме через неї загинули наші товариші. Тепер наше завдання, зробити посадку на Зірду, і дізнатися, які там умови.
За декілька хвилин у бік планети була відправлена фізична станція14 і за допомогою одного з моніторів астронавти мали змогу спостерігати за її роботою. Минуло сорок секунд, перш, ніж на моніторі з’явився напис:«КОСМОЛІТ В АТМОСФЕРУ НЕ ВВІЙДЕ: ПОТРІБНО ПРОБИВАТИ». Це було перша і остання інформація яку відіслала на космоліт фізична станція.
Коли на моніторі було видно фізичну станцію яка повертається, Шнипір сказав:
ПЕТРО ШНИПІР:
Виходу іншого нема. Почати обліт планети на самих малих. Приготувати бомбові маяки15.
«Королева Сонця» почала обліт навколо Зірди.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(за кілька
хвилин):
Бомбові маяки готові.
СЕРГІЙ АКСЬОНОВ:
Космоліт рухається зі швидкістю 0,5 світлових роки на секунду!
ПЕТРО ШНИПІР:
Гаразд. Зараз почнемо обліт планети, після чого будемо скидати маяки. «Альграб»! Ви мене чуєте?
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Так, «Королева Сонця»!
ПЕТРО ШНИПІР:
Ви залишаєтеся літати орбітою. Слідкуйте за тим, щоб пробита нами діра не закрилася!
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Зрозуміло!
«Королева Сонця» почав обліт планети. В ілюмінаторі можна було спостерігати за переміщенням планети. Але, погляди астронавтів привертав колір повітряного простору. Він був білим. Таким він став вже після того, як загинула планета. А до цього? Яким він був до цього? Чи, точніше, яким він має бути? Цього ніхто з астронавтів не знав через те, що хоча вони і були добре проінформовані про те, що собою являє планета, на яку їм доведеться летіти, ніхто з них до цього тут не був. Тепер Шнипірові та його колегам треба було здійснити посадку на поверхню, і лише тоді вони матимуть змогу дізнатися (якщо тільки там випадково хоч щось збереглося, і могло б дати хоча б якусь підказку) що трапилося з їхніми товаришами.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА:
Що з планетою?
ПЕТРО ШНИПІР
(замість
відповіді):
Бомбові маяки готові?
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
Готові!
ПЕТРО ШНИПІР:
Почати скидання!
Лєлєсніков натиснув декілька кнопок, і у бік планети полетіли декілька десятків маяків. Коли вони зникли з поля зору, астронавти почали спостерігати за ними за допомогою моніторів. Щосекунди маяки все ближче і ближче наближалися до планети. Нарешті астронавти побачили, як з’явилися клуби пилу, і на якийсь час закрили собою видимість. Потім планету можна було бачити знову.
ПЕТРО ШНИПІР:
В одному місці пробили! Скинути чергових декілька маяків!
У такій роботі минуло близько дванадцяти незалежних годин. Після того, як було скинуто чергову партію маяків, знову піднявся клуб пилу. Коли він розсіявся, астронавти побачили, що колір озонового слою не змінився, а поверхня виглядала похмуро.
Повернулася фізична станція.
ПЕТРО ШНИПІР
(переглянувши результати з фізичної
станції):
Усі системи увімкнути на повну потужність. Простір насичений метаном. А це, як відомо, дуже небезпечно. Він «їсть» усе і усіх поспіль. То ж, ще раз попереджаю: будьте гранично уважними та обережними. А зараз можна почати спуск.
Космоліт злегка нахилився, і поплив у бік планети.
Щосекунди «Королева Сонця» все ближче і ближче наближалася до планети. Усе те, що можна було до цього роздивитися за допомогою моніторів, зараз було видно не озброєним оком.
Зараз, дивлячись на Зірду, до якої наближався космоліт, астронавти побачили, що планета має такий само вигляд, як і Місяць до його заселення. Поверхня вкрита вулканами, кратери яких сягали п’ятнадцяти метрів. Серед такого різномаїття кратерів вулканів – астронавти не знали, були вони діючими чи ні, - можна було побачити зруйноване місто, яке вже ніколи не буде відновлено і знову заселене.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ
(пильно вдивляється то у оглядове вікно, то на екран монітора):
Судячи з усього до того, як з’явилися вулкани, тут було велетенське місто.
МИХАЙЛО МУХА:
Не виключено. Я гадаю, що і гарне.
КОНСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(дивиться на монітор не відриваючи погляду):
Якщо Гордієнко все ж був тут то мають залишитися хоча б залишки членів тієї експедиції. А я їх не бачу.\
Космоліт входить у атмосферу.
ПЕТРО ШНИПІР
(дивиться на монітор):
Вони були тут. Якщо і є залишки, то, мабуть, з протилежного боку.
Планета під космольотом продовжувала збільшуватися. Шнипір ще раз поглянув на знімок. Помилки не було. Вони здійснювали посадку на Зірду. З кожною секундою наближення, усе чіткіше було видно деталі планети. Дивлячись на її поверхню крізь оглядове скло космольота, астронавти бачили, що планета здебільшого вкрита піском. Шнипір висловив припущення, що і Зірда свого часу, так само, як і Земля, була квітучою планетою. Але, після катастрофи, яка очевидно, спіткала планету, тут нічого не лишилося.
Усі слухали начальника експедиції, з подивом переводячи погляди то на оглядове вікно, то на оповідача. Коли Шнипір замовк, усередині «Королеви Сонця» на якийсь час запанувала тиша. Потім не змігши приховати подиву, заговорив Пашков, звертаючись до начальника експедиції.
Шнипір та Лєлєсніков вже не одноразово були разом в експедиціях, і коли Пашков або на око або після зняття проб доповідав начальникові експедиції про те, що знаходилося на поверхні до тих чи інших подій, які розгорталися на планеті, Шнипір слухаючи, намагався запам’ятовувати. Тепер він вирішив спробувати свої знання, і дивлячись на здивованого товариша, зрозумів, що це йому вдалося.
ПЕТРО ШНИПІР:
Я просто слухав, як ти доповідав під час експедицій коли ми з тобою разом виходили у відкритий космос, намагався запам’ятовувати.
Пашков згадав ці експедиції. Тоді Шнипір був лише командиром. Але, цього було цілком достатньо, щоб так само, як і начальник експедиції переглядати різноманітні звіти. Пашков хотів ще щось сказати, але не встиг. Цієї миті космоліт здійснив посадку. «Королева Сонця» стояла на велетенській галявині вкритій сіро-попільною травою.
ПЕТРО ШНИПІР:
Ну, друзі, тут ми маємо попрацювати не менше, ніж на інших планетах.
ГРИГОРІЙ ОЛЕФІР:
Петре! Ось дані про вміст у просторі різноманітних бактерій.
Такий само папір подала і Світлана Жулєва.
Пашков підійшов до фізичної станції, і натиснув декілька кнопок. За кілька секунд пролунав м’який жіночий голос:
«Стан повітряного простору, та вміст у ньому газів: азот – 0,3%, кисень – 23%, метан – 34%, ртуть – 15%, інші гази – 25%. Вологості нема».
Начальник експедиції тривалий час дивився на дані, вивчаючи їх, потім опустив папір, дивлячись на нерухомо стоявшу станцію. Підійшовши до робота, він натиснув декілька кнопок. Отримавши нове завдання, машина попрямувала до виходу з космольота.
За кілька хвилин фізична станція залишила космоліт.
ПЕТРО ШНИПІР:
Ну, друзі, давайте тепер і ми вийдемо на поверхню планети, і почнемо роботу, заради якої ми тут.
І цього разу, Шнипір так само, як і тоді, коли йому доручили очолити першу експедицію у його кар’єрі, так і тепер він залишив космоліт першим.
Вийшовши з космольота, астронавти роззирнулися довкола. Але, нічого такого, що могло б привернути їхню увагу, не побачили. Навколо знаходилося зруйноване місто. Шнипір оглянув місцевість у сканоскоп. Гори, які знаходилися неподалік, як вдалося роздивитися, були за кольором рожевими та пурпурними. До найближчої з них було приблизно ярдів триста.
ПЕТРО ШНИПІР:
Ось вона, планета тіней.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА:
Дивно тут усе Не так як на Землі.
ПЕТРО ШНИПІР
(продовжує роздивлятися горизонт планети у сканоскоп):
Так. Тут потрібно бути готовими до будь-яких несподіванок.
ВАЛЕРІЙ РОЇК
(дивлячись у бік гір):
Більшість, до неприємних.
Деякий час астронавти мовчки оглядали околиці планети, яка мало чим відрізняється від Землі. Тут так само були гори, ріки, вірніше, тепер їхні русла, рівнини та ліси. Але були і розбіжності, які проявлялися у тривалості добового та річного циклів обертання двох планет.
На Зірді настав ранок. Зійшло рожеве сонце, яке ледь продиралося своїм світлом крізь щільну атмосферу. Тут не вижили б ніякі рослини.
ПЕТРО ШНИПІР
(оглядає мешканців планети):
Така історія трапилася на Землі у 2074 році. Але, тоді вчасно було вжито заходів, інакше, усі мешканці третьої планети нашої системи загинули б.
Настала короткочасна пауза. Ніхто не вимовив жодного слова. Нарешті начальник експедиції сказав, зупиняючись поруч фігури, схожої на жінку, яка знаходилася на вулиці, узявши її щупальцю.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА:
Погляньте на щупальцю цієї фігурки. Рана не перевищує у діаметрі чотирьох сантиметрів. За тими даними, які ми маємо – щоправда, я не знаю, що це було, і не сподіваюся незабаром дізнатися – на момент, коли усе трапилося, на планеті була висока температура, яка перевищувала норму у декілька разів.
Шнипір ще раз переглянув дані про планету, але цифри говорили самі за себе. Зірда залишалася загадковою планетою.
Петро почав оглядати інших мешканців планети, але і у них були точнісінько такі ж рани, як і у решти мешканців
ПЕТРО ШНИПІР:
І у решти зірдійців точнісінько такі ж рани. Але, що це усе має означати? Адже тут нічого такого, що могло б призвести до загибелі як місцевих мешканців, так і наших колег – за виключенням газу у повітрі – ми не знайшли.
Начальника експедиції гукнула Юлія Войтович, яка йшла швидким кроком із північної частини планети.
ПЕТРО ШНИПІР:
Що трапилося?
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Знайдено діжку з газом на території якогось заводу.
Шнипір, який до цього не виявляв до того, що відбувається ніякої цікавості, почувши про діжку, зацікавився. У нього з’явилася надія на те, що, можливо, тепер буде розгадано таємницю загиблі мешканців Зірди та їхніх товаришів.
ПЕТРО ШНИПІР:
Далеко знаходиться діжка?
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Ні. Близько восьмисот
метрів звідси.
ПЕТРО ШНИПІР:
Що собою являє завод?
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Припускаємо, що на заводі виготовляли паралітичний газ, який мешканці планети використовували з метою захисту. Але, що це за газ, його формулу на даний момент ми не встановили.
ПЕТРО ШНИПІР:
А що чути про наших колег?
Войтович замовкла. Її обличчя стало похмурим. Шнипір зрозумів, що їхні колеги також загинули.
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Їх знайдено на території заводу. За нашими припущеннями два з половиною незалежних роки тому, на заводі стався викид газу, і астронавти експедиції Гаркавенка кинулися допомагати мешканцям планети ліквідовувати наслідки катастрофи. Але було вже занадто пізно. Газ поширився територією заводу, після чого почав швидко поширюватися територією планети.
Войтович почала докладно розповідати про те, що трапилося, але, Шнипір її вже не слухав. Він згадав той день, коли Гаркавенко прийшов на роботу до ЦМБ – 26 червня 2144 року. Михайло Гаркавенко народився 30 січня 2114 року на території Черкаської області. Там закінчив школу астронавтики, і у віці 18 років прийшов на роботу до ЦМБ.
Шнипір уявив зовсім юне обличчя Гаркавенка. Свого часу Гаркавенко так само як і він, Шнипір, очолив першу зоряну експедицію. І ось тепер він зі своїми колегами тут, на чужій планеті.
Шнипіра із задумливості вивів голос Войтович.
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ:
Ось ми і прийшли.
Шнипір роззирнувся довкола себе. Вони знаходилися поруч високої огорожі, за якою знаходився завод.
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ
(вказує на високу огорожу):
Тут розташований той самий завод, про який я вам говорила. За нашими припущеннями саме тут виготовлявся паралітичний газ. Давайте зайдемо, і подивимося, що там коїться.
Пройшовши кілька кроків, начальник експедиції та астронавігатор опинилися на території заводу, де вже метушилися астронавти. Декілька астронавтів схилилися над якоюсь ґрунтовою ямою. Підійшовши ближче, Шнипір впізнав Михайла Гаркавенка та решту астронавтів, які були у його команді.
До Шнипіра підійшла Галина Слюнкова. У руках вона тримала якісь папери.
ГАЛИНА СЛЮНКОВА
(віддаючи папери та карти):
Знайдено якийсь паралітичний газ. Ось дані про те, у яких місцях і у яких кількостях поширився планетою газ.
Петро поглянув на карту. Сірим кольором була зафарбована більша частина карти. Це означало, що більша частина планети була вражена газом.
ГАЛИНА СЛЮНКОВА:
У документах назва газу не згадується. Поки що.
ПЕТРО ШНИПІР
(дивиться
кудись вдалечінь):
Мені здається що справа не у газі, який ми тут знайшли.
ГАЛИНА СЛЮНКОВА:
Ви хочете сказати…
ПЕТРО ШНИПІР
(дивиться на Слюнкову):
Саме так.
ГАЛИНА СЛЮНКОВА
(вигукуючи):
Книга!
ПЕТРО ШНИПІР:
Вірніше, ті наслідки, які ми вже бачили на тілах місцевих мешканців.
ГАЛИНА СЛЮНКОВА:
Значить вони все ж читали її. Читали не дивлячись на попередження зірдійців.
ПЕТРО ШНИПІР:
Гм… «Боротьба зі страхом» на планеті, повній паралітичного газу… Вони у цій боротьбі програли… Знаєте, Світлано! Не дивлячись на те, що ми розгадали таємницю загибелі наших колег, мені все рівно не спокійно на серці. Я не хочу лишати тіла наших товаришів на відстані тисяч світлових років від рідних їм планет. Саме тому ми тут. Ми їх знайшли, і маємо доправити у Сонячну систему.
ГАЛИНА СЛЮНКОВА:
Так.
Поруч головного входу у приміщення метушилися люди у скафандрах. Усюди лежали тіла корінних мешканців планети. Серед них були і астронавти з команди Михайла Гаркавенка.
Як історик, Шнипір знав, що перший візит землян на Зірду відбувся 1 березня 2115 року. Тоді сюди прилетіла делегація у складі двадцяти п’яти астронавтів. Візит-відповідь відбувся за п’ять місяців. Після цього у відносинах між двома планетами настає пауза, яка продовжувалася до 2131 року.
Шнипір дістав диктофон, і ще раз прослухав запис. Пізніше було встановлено, що, мова, якою розмовляв астронавт з команди Гаркавенка, нічим не нагадувала древню англійську. Це була мова есперанто. За вивчення есперанто Шнипір узявся три роки тому, і протягом кількох місяців він її вивчив, тому, що, починаючи з 1 січня 2150 року есперанто буде прийнято як офіційна мова, якою спілкуватимуться мешканці планет Сонячної системи.
Роздуми начальника експедиції перервала Яніта Кудінова, яка бігла із західної частини планети
ЯНІТА КУДІНОВА
(важко дихає):
Вдалося встановити формулу газу, який виробляли мешканці планети.
ПЕТРО ШНИПІР:
Це добре.
ЯНІТА КУДІНОВА:
Єдине, що залишається зрозуміти чому трапився вибух.
ПЕТРО ШНИПІР:
Спочатку, я думав, що на планету напали ті ж тварюки, що і на нас. А газ вибухнув вже під час боротьби з ними. Але, тепер я відмовляюся від цієї ідеї.
ЯНІТА КУДІНОВА:
Чому? Усе це можливо.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Тому що самим страшним, що могли очікувати мешканці Зірди – є вибух заводу з виробництва паралітичного газу. За час існування заводу його стільки накопичилося, що вистачило б на всю планету. Цього зірдійці боялися понад усе. Книга, як і у нашому випадку, направила їхній страх проти них. Вони самі себе вбили, як це не парадоксально звучить, своїм власним страхом. Команда Гаркавенка, мабуть, все ж, розгадали загадку книги. Вони загинули у боротьбі зі страхом, і мені здається, вони хотіли допомогти перемогти страх місцевих мешканців, але їм не це не вдалося…
ЯНІТА КУДІНОВА:
А звідки тоді узялися ці тварюки, що напали на нас?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Смішно. Коли я почав читати книгу, стало зрозуміло, що страхи людей від неї матеріалізуються. Я не хотів, щоб мій реальний страх став причиною загибелі космольота, і тому, якось само-собою, згадав про… палеозаврів. Ось вони і матеріалізувалися. Треба було дочитати книгу до кінця щоб вони пішли. Це я і намагався зробити, а мені постійно хтось заважав. Гм.… Так, якось не по-науковому вийшло…
ПЕТРО ШНИПІР
(переглядає звіт виданий фізичною станцією):
Авжеж… Дякую.
ПЕТРО ШНИПІР
(після короткої паузи):
Друзі! Ви мабуть знаєте, що відносини між нашими планетами тривали лише тридцять два роки. Пропоную місцевих мешканців поховати за нашими, земними звичаями, тому, що ми не знаємо, як це робили вони. А наших колег перевезти на Землю. Адже поховавши їх тут, їхні рідні та близькі не матимуть змоги приходити на могилки.
ПЕТРО ШНИПІР
(після жалоби):
Ну, що ж, друзі – тепер ми підемо до того приміщення, яке височить майже за межами міста.
Петро Шнипір показує у напрямку велетенського приміщення, яке видніється на відстані кількох сотень ярдів.
Ще раз озирнувшись на пагорбок, який заховав під собою місцевих мешканців, астронавти попрямували у бік того самого приміщення, про яке розповідалося у книзі.
Йшли мовчки. Обличчя у всіх були похмурі. Ніхто ні про що не хотів розмовляти, і в решті решт усі розуміли, що розмова не вийде. Астронавти думали про одне: їм не вдасться перевезти астронавтів з команди Гаркавенка на Землю.
З кожною наступною секундою МОНІД ставав усе ближче і ближче.
Коли до приміщення залишилося 50 ярдів, Шнипір підняв угору правицю, і усі зупинилися.
Вони стояли перед високим приміщенням яке було заввишки 666 поверхів і мало форму шестикутної зірки.
ПЕТРО ШНИПІР:
Судячи з усього ми прийшли. Ось їхня «резиденція». Тут дійсно, потрібно бути уважними та обережними. Ні до чого не торкатися, як у приміщенні, так і поза ним.
ОЛЕНА ПОРШИВАНА:
А як же ми потрапимо усередину?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Вони нас вже чекають, і обов’язково відчинять гостинно двері. Але…
ЮЛІЯ ВОЙТОВИЧ
(закінчує фразу):
…вибиратися нам доведеться самостійно.
Кузнєцов кивнув, даючи зрозуміти, що Войтович права.
ПЕТРО ШНИПІР:
Костянтине! А у тому
разі, якщо…
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
…якщо ми нічого не зможемо зробити з цими тварюками?
Начальник експедиції кивнув.
Кузнєцов замислився.
КОНСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Ну, тоді… Тоді доведеться спробувати спалити книгу.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
Якщо вона на місці.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(показує на приміщення):
Вона тут. Пам’ятаєте, коли ми її поклали на поверхню планети, вона зникла? Ну, а так, як їй тут дітися нікуди, то на даний момент вона знаходиться в Інституті. І я вас туди запрошую.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(вигукує):
Костянтине! Ти що, чорнокнижник?! Мабуть, воно так і є!
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Знаєш, Маріє, якщо я прочитав знайдену на «Альграбі» книгу, то це ще нічого не доводить!
ПЕТРО ШНИПІР:
Друзі! Не сваріться! Нам зараз потрібно триматися разом. І ви це маєте розуміти!
КОНСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Якби я був чорнокнижником
Кузнєцов замовкає під пильним поглядом начальника експедиції.
КОНСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Мовчу! Мовчу!
ПЕТРО ШНИПІР:
Ну, друзі ми все ж маємо зайти усередину Інституту, і подивитися, що там коїться. Ще раз прошу: ні до чого не торкатися.
Астронавти повільно пішли у бік МОНІДа.
Астронавти пішли у бік приміщення. Попереду йшли Петро Шнипір та Віктор Лєлєсніков, а за ними – решта. Їхні погляди були прикуті до приміщення, його форми. Усіх оточили похмурі думки, хоча вони намагалися не думати ні про що таке, що могло б бути пов’язано з духами планети. Те, що їм довелося пережити через цікавість та впертості Кузнєцова, про це вже ніхто з команди не думав (принаймні, її чоловіча половина), хоча, дехто із жінок залишалися наляканими тією пригодою, і усе ще не могли пробачити Кузнєцову того, що він зробив.
Чим далі астронавти віддалялися від міста, тим ближче вони наближалися до Інституту, і тим чіткіше було видно його похмурі стіни, за якими причаїлася небезпека та невідомість.
Нарешті астронавти увійшли на територію велетенського двору. Окрім приміщення Інституту, тут ще знаходилися декілька приміщень трохи нижчих.
ОЛЕКСАНДР ГЛАЗКОВ:
Так, друзі. Судячи з усього, це одне із самих похмурих місць не лише на планеті, але, і у всьому Всесвіті. Все-таки, у місті мені якось спокійніше.
ОЛЕНА ПОШИВАНА
(кричить, показує убік Інституту):
Погляньте туди!
Усі подивилися у той бік, куди показувала Олена.
Двері головного входу відчинилися, але, за ними нікого не виявилося.
ОЛЕКСАНДР ГЛАЗКОВ:
Почалося…
КОНСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Я ж казав, що вони нам самі відчинять.
В очі Костянтинові холодно поглянула лікар зоряного флоту, але, нічого не сказала. У її очах Костянтин прочитав лише недовіру і підтвердження тих слів, які вона вже сказала на його адресу.
ПЕТРО ШНИПІР:
Ну, якщо двері відкрилися давайте зайдемо, і подивимося, що коїться безпосередньо в Інституті. Адже ми заради цього сюди і прийшли.
Начальник експедиції твердою ходою пішов у бік МОНІДа.
Увійшовши у приміщення Інституту, астронавти опинилися у вестибулі, стіни якого були розмальовані портретами, як здогадалися астронавти, випускників МОНІДа. Такими фотографіями були обклеєні стіни згори донизу. Ще на двох стінах висіли дві карти із зображенням утворень Всесвіту. Одна була більша, друга – менша. На картах ані сузір’я, ані утворення не повторювалися.
Коли Шнипір з товаришами підійшов ближче до портретів, наступної миті, двері зачинилися, і, як здалося астронавтам, у них за спинами пролунав голос.
ГОЛОС
(лунає збоку приміщення):
Ласкаво просимо до Міжгалактичного Округу Небесного Інституту Духів.
Астронавти озирнулися, як їм здавалося, на голос, але вони нікого не побачили.
Ільїнська побігла до дверей, але вони були зачинені.
Голос:
(продовжує):
Викладачі нашого Інституту зроблять вас Магістрами Чорної Магії. Таких само магістрів ми хотіли зробити з Гаркавенка та його товаришів із Сонячної системи. Але вони віддали перевагу смерті. Мені дуже шкода. Отже, на курси до МОНІДа поступили…
Голос почав зачитувати імена та прізвища астронавтів, які знаходилися у приміщенні Інституту.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(кидає зляканий погляд на Кузнєцова, який стоїть поруч):
У них є списки як тих, хто пройшов навчання, так і тих, хто має пройти такий курс.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА:
Але ж…
Дівчина не закінчує фразу, тому, що Кузнєцов прикладає вказівний палець правиці до губ.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(звертаючись
до голосу,
що говорив з
астронавтами):
Гаразд. Ми згодні пройти курс навчання у МОНІДі.
ГОЛОС:
У такому випадку, підемо до бібліотеки, де вам дадуть підручники.
Незабаром астронавтам були видані точнісінько такі ж книги, на зразок тієї, яку було знайдено на «Альграбі»
Узявши книгу до рук, Кузнєцов почав її переглядати. Помилки не було. Відкривши відразу третю частину книги, Кузнєцов підняв у гору великий палець правиці.
Шнипір, у якого також був відкритий підручник, здивовано поглянув на товариша. Той у відповідь написав у повітрі номер сторінки, на якій у нього була відкрита книга.
Коли начальник експедиції відкрив потрібну сторінку, він побачив новий розділ, якого не було у тій книзі, яку вони привезли на планету. Це був розділ, у якому розповідається про те, як перетворюватися у різні предмети, тварин і тому подібне.
Шнипір поглянув на Кузнєцова. У його очах застигло запитання.
Здогадавшись про що хоче запитати начальник експедиції, Кузнєцов похитав головою.
Підійшовши до Шнипіра, Кузнєцов щось прошепотів йому на вухо.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(вголос):
Цім ми знімемо усі питання.
ПЕТРО ШНИПІР:
А це подіє?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Якби я не був упевнений, я б такого не пропонував.
ПЕТРО ШНИПІР:
У такому випадку – за роботу.
Продершись знову до бібліотеки, астронавти почали передивлятися літературу, яка там знаходиться. Переглянувши кілька книг, вони зрозуміли, що це ті самі підручники, які їм нещодавно було видано.
Кузнєцов підійшов до начальника експедиції:
Ну, Петре – сказав він – у нас іншого виходу нема. Необхідно спалити усе те, що знаходиться у бібліотеці.
Шнипір киває на знак згоди.
Усі як один, не чекаючи команди, витягають бластери і спрямували їх у бік декількох книг.
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Перед тим, як вистрілити хочу нагадати, що навіть, якщо ми підпалимо одну книгу, слідом за нею спалахне решта. Але, чим більше ми підпалимо книг, тим швидше згорить усі їхні надбання.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА
(боязко):
А ти упевнений, що це спрацює?
КОСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ:
Якби не був упевнений, ми цього не робили.
ГОЛОС:
Цього і не варто робити. Все рівно у вас нічого не вийде. Давайте, краще, підемо до класу, і почнемо перший урок.
Це був голос, який розмовляв з ними у вестибулі. Принаймні, їм так здалося.
КОНСТЯНТИН КУЗНЄЦОВ
(вигукує):
Давай!
Не цілячись, Костянтин вистрілив по одній із полиць.
Те ж саме зробили і решта астронавтів.
За декілька хвилин бібліотека вже палахкотіла так, наче її було підпалено кілька годин тому.
Стоячи на вулиці, астронавти чули, як у середині приміщення лунало виття та ревіння тих, хто там залишився.
ПЕТРО ШНИПІР
(коли приміщення майже згоріло):
Ну, друзі, наше перебування тут підійшло до свого кінця. Ми не змогли врятувати ані команду Михайла Гаркавенка, ані місцевих мешканців. Але ми з вами, зробили, на мій погляд, дві справи, вірніше, одну довели до її логічного завершення, і одну доведемо. Ми з вами не врятували наших колег. Вони загинули рятуючи мешканців Всесвіту, і ціною своїх життів, вони зробили це. Ми маємо забрати їхній космоліт на Землю, і повернути у розпорядження Цивільного Космічного Флоту для того, аби на ньому мали змогу літати інші.
Астронавти ще раз поглянули у той бік, де нещодавно стояло приміщення МОНІДа. Тепер це були лише обгорілі стіни. Наступної миті вони впали, наче на них обвалилося щось більш важке, ніж вони самі.
За кілька хвилин астронавти сиділи у космольоті кожен на своєму посадочному місці. Усі вони думали про те, що їм довелося пережити протягом цієї експедиції.
ПЕТРО ШНИПІР
(порушує мовчання):
Знаєте, друзі, звичайно, шкода, що ми так і не змогли забрати астронавтів з команди Михайла у Сонячну систему. Також шкода, що ми не змогли їх врятувати. Але…
СВІТЛАНА ЖУЛЄВА:
Своїми життями вони врятували жителів інших утворень Всесвіту.
ПЕТРО ШНИПІР:
Взагалі-то, Світлано, я не про це.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
А про що?
ПЕТРО ШНИПІР:
Я про те, що… Пам’ятаєте, коли ми летіли на Зірду, я переглядав карти та знімки тих планет, на які ми здійснювали висадки, коли шукали наших колег? Так ось. Там були знімок і карта однієї планети, від якої до Зірди було проведено лінію.
ВАЛЕРІЙ РО/К:
Мова йде про Унук-Ельхая.
ПЕТРО ШНИПІР:
Так, Валерію. Я ще тоді у вас запитував що це за планета з такою дивною назвою.
ВІКТОР ЛЄЛЄСНІКОВ:
Ти що, розгадав таємницю назви планети?
ПЕТРО ШНИПІР:
Ні. Але я не про це. Мене цікавила лінія, яку я бачив між Унук-Ельхая та Зірдою. Тепер я з упевненістю можу сказати що то за лінія.
МИХАЙЛО ЗЄМЦОВ:
Ти про що?
Не говорячи жодного слова, Петро показує Михайлові та решті знімок на якому чітко було видно лінію проведену між двома планетами.
ПЕТРО ШНИПІР:
Так ось. Тепер я можу сказати з упевненістю, що цими лініями вказувалися планети, де мав би бути збудований черговий МОНІД і мешканці якої повинні були вступити до цього закладу на навчання.
МАРІЯ ІЛЬЇНСЬКА:
На щастя, тепер вже усе скінчено. – вступила у розмову лікар зоряного флоту.
ПЕТРО ШНИПІР:
Добре, що усе добре закінчується. Тепер нам час летіти додому. «Альграб» поведе Олександр Глазков. Решта – на «Королеву Сонця».
Ще раз визирнувши з ілюмінаторів, астронавти поглянули на те місце, де нещодавно стояло приміщення Міжгалактичного Об’єднання Небесного Інституту Духів, наче хотіли пересвідчитися, що він вже ніколи не відродиться із руїн. Воно залишалося нерухомим.
Незабаром два космольоти із символами Сонячної системи на борту, відірвалися від поверхні «Планети тіней», і попрямували у бік Галактики Чумацький Шлях.
ТИТРИ
(супроводжуються голосом за кадром):
«З моменту завершення експедиції під керівництвом Петра Шнипіра, минуло 7 років.
Протягом цього часу Сонячна система спустіла, вимерла.
Були відкриті нові, придатні для колонізації планети. У період з 2171 до 2178 року були телепартовані усі бажаючі до системи Зеленого Сонця.
Так, поза межами Галактики Чумацький шлях, з’явилася ще одна колонія землян».
ФІНАЛЬНІ ТИТРИ
КІНЕЦЬ ФІЛЬМУ
Page updated
Google Sites
Report abuse