Розділ 5

       На мінімальній швидкості космоліт увійшов у межі системи Лоріс.

       Одного поляду було достатньо, щоб зрозуміти, шо у цьому утворенні ситуація на багато краща, ніж у тих утвореннях, де перед цим побували астронавти. Потрапивши у межі системи, астронавтам столо зрозуміло, що тут дія імпульсу менша. Це було видно хоча б із кількості планет, які можна було побачити неозброєним оком. І, – що саме головне, – центральне світило системи виглядало краще ніж у попередніх утвореннях.

Так само, як і попередні два рази, Нонна кількома натисками кнопок увімкнула систему оповіщення. У черговий раз астронавти почули голос системи:

       «Система Лоріс. Відстань від Сонячної системи складє 601,19 світлові роки. Площа системи складає 89 квдратних градусів. Головне світило систкми втратило масу а відтак і силу тяжіння на на 1/3. За станом на 30 червня система складалася з п’ятнадцяти планет не враховуючи супутниуів та планет-карликів з яких 5 планет відносилися до планет групи «Е». На даний момент у системі залишилася третя частина від звгальної кількості планет-гігантів. Імпульс, яким було вражено систему Іон розповсюджується у бік системи Максіпак яка знаходиться на відстані 1,5 світлові роки звідси і 602,69 – від Сонячної системи».

       Голос замовк, але сама система залишалася увікненою. Коли космоліт пролетів ще трохи, голос системи знову зпговорив:

       «У центрі ситеми Лоріс знаходиться тонель часу».

       Далі система почала розповідати Коли і де з’явився перший такий коридор, але астронавти вже не слухали.

       – Я ж казав?! – вигукнув інженер-електрик. – Я ж казав що знайдено тонель часу?! А ви мені не вірили.

       – Ну, Романе Давидовичу, – звернувся до начальника експедиції Борищак. – що далі?

       – Все залишається без змін. – відповів начальник експедиції. – Ми спочатку завершимо дослідження систем, а потім вирішимо, на якому варіанті зупинитися.

       Дослідження продовжувалися.

       Начальник експедиції роззирнувся по боках. Космоліт наближався до головного світила системи.

       – Значить, – промовив Новохатський, – система менше вражена імпульсом.

       – Так. – відповіла йому Нонна, яка не відривала погляду від приладів.

       – Марку! – звернувся Роман Давидович до пілота. – Перш ніж ми залишимо межі цієї системи, давай підлетимо до головного світила і визначимо, чи воно пошкоджене. І якщо так, то на скільки.

Так само як і під час дослідження головного світила Сонячної системи, розділившись на три групи, астронавти розлетілися у різні боки щоб зробити заміри. Склади груп були такими ж як і під час досліджень Сонця. 

– Не знаю, друзі, – заговорила Нємцова. – Скільки часу вивчаємо наше Сонце, але щоб ак близько мати можливість підлетіти до нього?! Такого я не пам’ятаю!

Зірка, до якої наближалися члени команди під керівницвом Романа Новохатського, на вигляд вже була схожа на карлика. На перший погляд головне світило системи за кольором мало однакову поверхню. Та коли придивитися, можна помітити, що Сонце згасає і якщо не вжити термінових заходів, прийде час, коли воно вибухне як наднова. Тоді жодна ланета системи не врятується.

– Такого ніхто не пам’ятає! – відповів Новохатський за допомогою системи зв’язку. Він так само як і всі його товариші з острахом дивився на Сонце яке гине.

– Це що, у вас увімкнена система? – запитала Петрухіна.

– Саме так. Ми ж домовились щоб постійно тримати зв'язок?

Поки велася ця невеличка розмова, космоліт та шатл підлетіли до Сонця на таку відстань, щоб не згоріти у його променях, не дивлячись на те, що воно втрачає вплив на планети. Не дивлячись на втрату Сонцем магнітного поля, все рівно необхідно бути дуже обережними.

– Романе Давидовичу, – звернувся до начальника експедиції Борищак. – Ми вже майже наблизилися до Сонця. Починаємо робити виміри поверхні.

– Ми теж. – відгукнулася Леваніна – І теж починаємо роботу!

       – Хто де знаходиться? – запитав Новохатський.

       – Ми – з боку Геркулеса. – відповіла Леваніна.

       – А ми – відгукнувся Борищак – з боку Ліри. А де ви, Романе Давидовичу?

       – Ми з боку Північної Корони! – відповів пілот.

– Тоді уперед! – віддав команду Роман Давидович.

       Закипіла робота. Завдяки тому, що рації були увімкнені, астронавти мали змогу чути один одного.

Капсюла і шатл являли собою не дуже великі, по космічним міркам, споруди. Так наприклад, капсюла могла розмістити в собі до чотирьох пасажирів і не була призначена для довготривалого польоту. Шатл у свою чергу міг розмістити двадцять чотири люди і був цілком придатний для довготривалих перельотів. Шатл було обрано саме таким чином тому, що у житі бувають різні ситуації. Тобто цей ліальний апарат міг стати запасним варіантом для команди у випадку втрати космольота. Тому четверо астронавтів розташувалися у шатлі де їм було зручніше. Олександр Муха який на даний момент вів шатл, сидів на місці пілота. Сидячи за пультом керування зараз він був як ніколи зосереджений. Вероніка сіла біля ілюмінатора і дивилася на супутник Плутона. Анфіса теж дивилася в ілюмінатор і щось малювала.

– Що ти там робиш? – запитала Нонна у Марії.

– Намагаюсь замалювати вигляд Плутона та його супутника з боку Сонця.

– Потім покажеш?

– Звісно. Я ж не для себе особисто це малюю.

– А для кого? – не зрозумів Наум, втрутився у діалог.

– Для нашого улюбленого керівництва. Я ж в першу чергу художник, а в потім фізик, математик і астронавт.

– Ти художник? – здивувався Наум

– Так. А чому ти дивуєшся? Я професійний художник, якщо тебе це цікавить. – трохи образилась Марія.

– Пробач, але якось дивно, що серед астронавтів раптом з’явився художник.

– Не дивлячись на те, що я не профемійний художник, але малювати вмію.

– А портрети ти теж малюєш?

– Так.

– А ти мене намалюєш? – запитав Тихон.

– Так, вид ззаду! – пожартувала Марія, бо Тихон саме так до неї сидів.

– Злі ви, піду я від вас... – награно-образливо сказав Кривцун і зробив вигляд, що він кидає керування і взагалі вже йде.

– Куди?! – жартома сказав Наум.                                                        

Марія лише засміялася.

– Зараз я намалюю планету і супутник, а потім вже якось візьмуся за тебе. – сказала Меринова.

– Мені вже страшно. – констатував Тихон.

– Дивіться! – раптом вигукнув Наум, який дивився в ілюмінатор на планету та супутник.

       Усі, хто знаходився на борту бачили, як планети знову почало кидати у різні боки. Потім один із супутників найближчої до них планети якою виявився Плутон, зірвався зі своєї орбіти, і полетів у бік капсюли! Від несподіванки усі на мить розгубилися. Потім Тихон ухопив штурвал і повів карсюлу у протилежний бік від Сонця.

       – Нам кінець! – кричала Марія. – Летить прямо на Сонце!

       – Пролетить повз. – відповів Тихон.

       – Дурень! Поглянь і переконайся!

       Весь цей час команда капсюли не зводила очей із кулі яка летіла у бік сонця. Проте, Кривцун виявився правий. Куля яку кілька секунд тому можна було назвати супутником планети, пролетіла у кількох сотнях кілометрів від головного світила системи.

       Усі полегшено зітхнули.

       – Все. – з гіркотою у голосі сказала Марія. – почалися втрати у Сонячній системі. Нам потрібно якнайшвидше провести виміри головного світила і повертатися.

– Як це не прискорбно звучить, – сказав Тихон, дивлячись у той бік де кілька хвилин тому знаходився супутник, – утворилася порожнеча. І саме жахливо знаєте що? Саме жахливо те, що ми не знаємо, що це є. і чи вона діюча.                                                                                           

– Летімо туди! – запропонував Тихон.                                    

– У тебе є щось у голові?! – крикнула на нього Марія.                

Та було вже пізно. Шатл наближався до того місця, де знаходився супутник. Четверо астронавти дивилися униз, щоб побачити що ж там коїться, щоб збагнути що це утворилося на місці супутника.