Розділ 47

       – Ну, що, допоможеш його розрізати? – запитав Скакун, дістаючи мисливського ножа.

       – Ти що з глузду з’їхав? – здивовано підняв очі на товариша Шеймберг.

       – Що трапилося? – не зрозумів силовик.

       – Невже, ти гадаєш, що ножем зможеш розрізати цього велетня?!

       – Ну, так. А чим же іще?

       – Тільки бластером! Як ти гадаєш, що це у нього? – Антон поклав на тіло птаха руку.

       – Ну… Якщо ти кажеш що розрізати можливо тільки бластером, значить, така товста шкіра. – відповів Скакун.

       – Ха! Відразу видно, що біолог з тебе нікудишній!                         

– А я на біолога і не вчився! Займаюсь тим, чим навчили!

       Проігнорувавши слова Скакуна, Шеймберг продовжував:

– Якщо це шкіра, то що по-твоєму ось це?                                        Хімік витягнув з кишені якийсь предмет, і простягнув астронавігаторові.

       – Дорогоцінні камені? – здивувався Віктор. – Ти хочеш сказати…

       – Еге ж. Саме так! Ці птахи, звірі, які тут мешкають…

       – … а також так звані «ліси», – продовжив представник силової підтримки, – усе складається з дорогоцінних каменів.

       – Чи принаймні, – додав Шеймберг, – у них така як ти кажеш «шкіра». Це вже робота для Гавриленка. Гаразд. Пішли до наших.

       – А як же «канарейка»? – запитав Анатолій.

       – Не хвилюйся! Тепер вона точно нікуди не полетить! – запевнив товариша Шеймберг.

       Шеймберг та астронавти, які стояли поруч наметів, побачивши, що Скакун обходячи птаха постійно озирався на нього, дружно зареготіли.

       – Чого це він? – запитав сміючись Вавилов.

       – А його ледве не з’їв цей птах якого ми і принесли. – відповів начальник експедиції

       – На нас теж вчинив напад точнісінько такий. – відповів Вавилов. − То ж і у нас є такий само.

       Підійшли Шеймберг та Скакун.

       – Ну, що? – запитав Павлюк. – Усі у зборі?

       – Не всі. – тихо відповів Шеймберг.

       – А кого ще немає? Так, так. Нема групи астронавтів з команди Власенка та Самолова з Абдулатіповою. Їх треба визволити.

       – Як? – запитав Шеймберг. – Адже Самойлов з Абдулатіповою на іншому кінці планети, а команда капсули взагалі невідомо де.

       – Ми їх маємо визволити. – сказав Павлюк.

– Як ти це собі уявляєш? – запитав Шеймберг. – Особисто ти, знаєш, яка звідси відстань до того місця, де знаходяться оператор відеоспостереження та силовик? Я вже не кажу про команду капсули! 

       Павлюк не відповів. Він роздивлявся місцевість навколо наметів.

       – Хвилинку! – звернувся він до Вавилова, який проходив повз. – А де наш космоліт?

       Той лише опустив очі.

       – Що трапилося?

       – Ми його втратили. – ледь чутно відповів зв’язківець.

       – Як це сталося?

       – Так. У нас дійсно проблеми. – сказав Петро, коли Євген закінчив розповідь. – Усі у намет! – наказав начальник експедиції.

       Коли останній астронавт зайшов у намет, Петро усіх обвів поглядом.

       – Що будемо робити у тій ситуації, яка склалася?

       − Те, що я зараз скажу, − заговорив Вавилов, − може здатися божевыллям.

       − Що ти маэш на увазі? – запитав Павлюк.

       − Я пропоную зв’язатися із Світланою та Петром за допомогою рації.

       – Як? – запитала Дробова. – Адже у нас ні у кого її нема.

       – Рація у мене. – відповів Павлюк, витягуючи переговірний пристрій.

       Він почав викликати Самойлова та Абдулатіпову.

       Після кількох спроб Петро сказав:

       – Нажаль, зв’язку із Петром та Світланою нема.

       − А якщо спробувати зв’язатися з Центром управління польотом Землі? – запитав Шеймберг.

       − Я не впевнений, − втрутився у розмову Вавилов, − що якщо не відповідають Самойлов з Абдулатіповою, то відповість Земля.

       – Ну, все. – застогнав Микола Гавриленко. – Експедиція зірвана. Потім звернувся до Петра. – Що будемо робити, начальник експедиції?

       – Нам нічого не залишається, – відповів Петро, – окрім того, як чекати ще одну експедицію.

       – А вона прилетить? – запитав Гавриленко.

       Начальник експедиції мовчав, бо він не був упевнений у своїх словах.

       – Нам потрібно запастися хоча б харчами. – нарешті сказав Павлюк. – Ми тут пробудемо невизначений час. Дві «канарейки» у нас є, то ж я гадаю, що цього має вистачити. Принаймні, на якийсь час.

       – «Канарейки» то є, – втрутився у розмову хімік, – а особисто ти можеш гарантувати, що ми нею не отруїмося?! Особисто я не можу сказати що криється під «пір’ям» цього велетня.

       – Це ще одна загадка яку ми маємо розгадати. – сказав начальник експедиції. – Сподіваюся, що цей птах все ж їстівний. Не може ж бути так, що усі «пернаті» на планеті вкриті саме так. А ці два екземпляра – Павлюк вказав на птахів – ми маємо вивчити досконаліше ніж навіть природу планети.

       Десять астронавтів включаючи і представників силової підтримки ледь розмістилися в одному з двох наметів. Зараз усі вони очікували на диво, хоча усі вони у дива не вірили.