Розділ 19

       За кілька хвилин астронавти з команди капсули з однойменною назвою, вже сиділи всередині невеликого літального апарату.

– З чого почнемо? – запитав Олег піднімаючись на капсулу.

       – З того, – відповів йому Вавилов, – що ти перевіриш усе обладнання на капсулі.

       – Замірювачі я перевірю сам, – сказав піднімаючись слідом за ними Василь.

       – Згоден, – відразу погодився Євген.

       – На скільки ми летимо? – запитав Петро у Василя, якого призначили на капсулі головним.

       – За три дні, максимум, ми маємо повернутися. Якщо до цього часу ми не повернемося, за нами відправлять пошукову групу.

       – А чому три дні? – запитав Петро. – На новій планеті – це багато.

       – Тому, що нам тут бути все рівно десять днів – треба дочекатися «дослідників» із супутників. А три дні для вивчення найближчих околиць – це оптимальний варіант.

       – Гаразд. Згоден. Тритон, наприклад, вивчали пів року, а ми хочемо вкластися у десять незалежних днів!

       – А нам треба взагалі вкластися у три незалежних дні, – сказав Абдулін. – Так що поспішайте з перевіркою – за пів години вилітаємо. Пів року нам ніхто не дасть! – сказав він, вже  звертаючись до Петра.

       – Але ж, усе перевіряли перед стартом із Землі, – сказав Петро.

       – Петре! – вже гримнув на нього Василь.

       – Іду! – відразу сказав Петро. – Треба усе переглянути і перевірити… –  говорив він, вже відкриваючи люк і залізаючи у підпалубний технічний відсік.

       – З його завзятим прагненням працювати, – сказав Євген Василеві, коли Петро вже зник за люком, ми “звернемо гори”!

       – Не будь до нього занадто суворим, – сказав Василь. – Він хороший фахівець, хоча ще дуже молодий. Упевнений, з досвідом він стане таким же геніальним техніком, як і наш Антон. Для нього це взагалі перший політ за межі Сонячної системи.

       – А як же його узяли сюди? Адже, наскільки я знаю, у експедицію брали лише досвідчених фахівців, що пройшли гарну школу виживання астронавтів.

− Ну, в нас троє таких, хто вперше за межами Сонячної системи, а що стосується Петра, то вже повір мені, він пройшов хорошу, я б сказав, навіть небезпечну школу… Знаєш які тварюки розвелися якось на Меркурії?   

− Чув… Кажуть, вони кровожерливіші за крокодилів і спритніші від гепардів…                                                                                                          − Ну, і…

– Він вижив… – сказав Василь, і показав Євгенові на вимірювальний пульт.                                                                                                       Той слухняно пішов його перевіряти.

       – І як же ми полетимо? – запитав Бабенко у Вавилова.

       – Ось так і полетимо, – відповів той. – Мене більше цікавить, яким чином ми побачимо прилетівші до «Сонячного сяйва» «дослідники». Вони ж запрограмовані на те, щоб літати навколо космольота. Ми ж як робимо? Побачили, що апарат повернувся і літає навколо космольота, садимо його і чекаємо інший. А тут? Адже ми навіть не дізнаємось, коли вони прилетіли. Вони ж літають навколо космольота на відстані ста метрів.

       – А як же локатори?

       – Як? Не хотів вам говорити… На, поглянь! – сказав Бабенко, вказуючи на панель управління, де було чітко і ясно написано: «місце знаходження невідомо. магнітних полів немає. сторони горизонту не впізнані».

       – Я з таким явищем зустрічаюся вперше! – сказав Абдулін. – І навіть не здогадуюся, що це може бути. Тому треба вивчити усе це якнайшвидше. У нас мало часу, а судячи з усього – нам доведеться дуже багато думати.

       – Тоді полетіли, – сказав Пугачов, і пішов у бік компресорного відсіку де стояла готова до відльоту капсула.

       Бабенко поглянув на Абдуліна. Той лише міцніше затягнув пояс з усілякою дослідницькою атрибутикою. Абдулін перевірив свій ніж для виживання, який має кожен член експедиції, і вони удвох пішли слідом за Олегом.

       Сам Євген був у цій компанії і капітаном і пілотом. Тому зайнявся перевіркою приладів керування. Зв’язок – працює. Навігація з орієнтацією на найближчу зірку – працює. Усе у нормі.

       – Петре! У тебе усе гаразд?! – крикнув Євген.

       – Краще не буває! – відповів той, вилазячи з люка. – Можна летіти.

       – Дякую за дозвіл, – сказав Євген.

       Абдулін почав зворотній відлік часу який залишився до зльоту.

       – Десять, дев’ять, вісім…

       Заревіли мотори. Пугачов кинувся до вільного посадочного місця. Капсула потихеньку виїхала з ангару, і поїхала у бік компресорного відсіку.

       Тим часом Вавилов відчинив двері відсіку, таким чином даючи змогу команді капсули злетіти.

– чотири, три дві, секунда! Старт!

Капсула виїхала з відсіку, і, проїхавши космольотом, виїхала з нього.

       – Удачі, хлопці! – почули вони голос начальника експедиції, коли двері компресорного відсіку зачинилися за ними і було чутно лише легке гудіння відсмоктуючих повітря помп.                                                        

Хоча повітря за бортом космольота і було придатне для дихання – ризикувати ніхто не хотів. На Землі так багато років боролися з різноманітними інфекціями, щоб можна було дозволити собі захворіти невідомим вірусом на недослідженій планеті далеко за межами Сонячної системи.

       – Амінь… – тихо вимовив Антон, знаючи, що начальник експедиції його все одно не почує, а команда зрозуміє.

       Двері виходу на борт трошки відхилилися. Свіже повітря з великим шумом  увірвалося до компресорного відсіку.

       – З Богом! – сказав Антон, і повів капсулу до вже майже відімкнених дверей.

       Вавилов крикнув коли капсула була вже над планетою:

       – До зв’язку, друзі! – і піднявши капсулу над поверхнею планети, повів її кудись убік від космольота.

       Коли капсула зникла за горизонтом, Павлюк звернувся до решти команди:

       – А ми з вами почнемо вивчати планету.