Друга серія

ФІЛЬМ ПЕРШИЙ

ДРУГА СЕРІЯ

  Коли Павлюк зв’язався з астронавтами, які залишилися на «Сонячному сяйві», на той момент вони перебували у кабіні екіпажу і усі без винятку чули що говорив начальник експедиції.

ВАВИЛОВ:

Необхідно обстежити покинуте місто. Є бажаючі піти у місто?

  Усі, хто лишився на космольоті, виявили бажання піти у покинуте місто.

ВАВИЛОВ:

Ну, усіх я відпустити не зможу, бо, як ви розумієте, треба дивитися за космольотом. У покинуте місто підуть: Андрій Власенко, Антон Шеймберг, Микола Гавриленко та Олексій Дабижа. Старшим групи призначаю Андрія Власенка. А ми з вами залишимося на космольоті. Наше завдання обстежити планету і скласти звіт про її характеристики.

  Власенко, Шеймберг, Гавриленко та Дабижа, який ішов попереду вийшли із космольота. Власенко роззирнувся довкола себе, шукаючи з якого боку вони бачили місто, коли здійснили посадку.

ГАВРИЛЕНКО:

Здається, ліворуч. Точно!

Ліворуч.

  Впевнені у тому, що решта їх проводжає поглядами, Антон та інші хто з ним зараз був, підняли угору руки.

ВАВИЛОВ

(кричить услід тим, хто пішов у покинуте місто):

Ні пуху, ні пера!

АСТРОНАВТИ

(хором):

До біса!

  За кілька хвилин вони вже зникли за горизонтом.

***

  Місто, у бік якого йшли астронавти, виявилося не так вже і далеко, як здавалося. Приблизно за дві години вони побачили контури будівель, які з кожним кроком наближалися. Недалеко від міста астронавти зупинилися. На них стінами своїх будівель похмуро дивилося місто, у якому вже тривалий час ніхто не живе. Дивлячись на місто, яке ще залишалося попереду, астронавтам здалося, що воно не бажає їхнього візиту. Власенко та решта пішли далі, але не знаючи що їх там чекає, кожен з них тримав у руках зброю.

  Коли астронавти підійшли ближче, то побачили будинки у формі конуса. Вони були як різного кольору та форми, так і різні по висоті – від декількох десятків до декількох сотень метрів. Відразу можна було побачити, що ці споруди збудовані на сучасний лад. У них астронавти з легкістю впізнали такі ж споруди, як і на Землі та решті планет Сонячної системи. Під час будівництва були використані такі само матеріали, які знаходяться на усіх планетах Сонячної системи. Проте, коли астронавти підійшли ближче, вони побачили, що у будівлях здебільшого переважає дерево різних порід. Вони були з різних континентів Землі.     

ВЛАСЕНКО:               

Після заселення землянами решти планет системи, та після телепартації на цю планету, вони помітили, очевидно, що тут є рослини, які чимось схожі на дерева та каміння Землі, і почали будувати з цих матеріалів ці споруди.

(проводить рукою по поверхні

споруди):

І судячи з усього, збудовано за усіма правилами будівельної справи. Цілком можливо, що після того, як вони тут освоїлися, відразу почали це будівництво.

ГАВРИЛЕНКО

(звертається до Власенка):

Андрію! Ти не припускаєш, що таку споруду міг побудувати будь хто.

ВЛАСЕНКО:

Наприклад?

ГАВРИЛЕНКО:

Не знаю… А ви взагалі, не припускаєте, що ці споруди могли стояти і до того, як сюди потрапили люди?

ВЛАСЕНКО:

Судячи з того, як вони побудовані, можна сказати, що, принаймні вони самі пособі з’явитися тут не могли. Їх міг побудувати будь-хто, тільки не вихідці із Сонячної системи. Це, хоча б  видно з того, як це зроблено…

ДАБИЖА

(вигукує):

Зачекайте!

Шеймберг йде у напрямку покинутого міста.

ШЕЙМБЕРГ:

Що трапилося, Женю?

ВЛАСЕНКО:

А це що таке?

ШЕЙМБЕРГ:

Де?

ВЛАСЕНКО:

Приблизно на такій само відстані, як і місто від нас.

  Метрах у п’ятдесяти від того місця, де стояло кілька астронавтів розташувалися два великих поля. Розмір кожного з них був близько ста квадратних метрів.

  Шеймберг поглянув у сканоскоп. На обох полях містилися кілька приміщень, а у центрі – одне велике. Недалеко від них лежало кілька смуг.

ШЕЙМБЕРГ

(на якусь мить відриває погляд від сканоскопа, вигукує):

Нічого не розумію!

(знову дивиться в окуляр приладу):

Не може бути!

ГАВРИЛЕНКО:

Що там?

ШЕЙМБЕРГ:

Космодром та флайтодром!

ГАВРИЛЕНКО

(здивовано, вигукує):

Звідки? А ти не помилився?

ШЕЙМБЕРГ

(віддає прилад Гавриленку):

На! Поглянь сам!

ГАВРИЛЕНКО

(дивиться в окуляр, вигукує): 

Оце так!

(відриває погляд від сканоскопу):

А ми сперечаємося хто побудував місто. Сумніві нема. Це справа рук переселенців з нашої системи, а тепер місцевих мешканців планети. Пішли, подивимося.

Прийшовши на те місце де розташовувалися будівлі, Антон та його товариші переконалися у тому, що вони дійсно потрапили на поля, звідки свого часу стартували космольоти та флайти. Поруч приміщень, які були у якості командного пункту, розташувалися і ангари. Вони теж були різними за формою та розмірами.

ШЕЙМБЕРГ:

Давайте підійдемо до ангарів.

ВЛАСЕНКО:

Відчинено…

ШЕЙМБЕРГ

(підходить до Власенка):

Певне, просто не зачинений.

ВЛАСЕНКО:

Він був відчинений і до того, як я підійшов.

  Усі разом заходять усередину.

ВЛАСЕНКО:

Скільки космольтів мало б тут знаходитися?

ШЕЙМБЕРГ

(розчаровано):

Нема жодного…

  Андрій кивнув.

  Разом з Антоном зв’язківець вийшов із ангара. У їхній бік біжать Гавриленко та Дабижа.

ДАБИЖА

(вигукує):

У ангарах нічого немає!

ШЕЙМБЕРГ

(зітхає):

У нас така ж картина.

ГАВРИЛЕНКО:

Що будемо робити?

ВЛАСЕНКО:

Тут вже точно нічого. Пішли, подивимося, що у місті коїться.

  Вулиці міста були як довгі, так і широкі. Вздовж них височіли будівлі що були побудовані на один манер: високі, конусоподібні, і що найбільше кидалося в очі астронавтам, то це матеріал, з якого їх було побудовано – щось на зразок червоного дерева чи подібного до нього.

ВЛАСЕНКО

(роздивляється будівлі):

І все ж, беруся стверджувати, що це справа рук кого завгодно, тільки не прибульці.

ШЕЙМБЕРГ:

Ти впевнений у цьому?

ВЛАСЕНКО:

Цілком! Розсуди сам: якби ці споруди були побудовані прибульцями, то вони мали б зовсім інший вигляд – скажімо такий, як знамениті єгипетські піраміди на Землі. Адже ходять чутки, і потім, це вже доведено, що їх побудували прибульці. Так ось: якби ці споруди побудували прибульці, то вони мали б зовсім інший вигляд і були б збудовані з іншого матеріалу. Наприклад з каменю. Про це вже, здається, було сказано. Як на мене, на цій планеті все-таки є камінь чи щось до нього подібне, – він ще раз підійшов до будівлі і торкнувся її рукою, наче хотів пересвідчитися у правоті свого припущення. – Бо коли у 2118 році було сюди телепартовано кілька тисяч мешканців Сонячної системи, вони почали шукати щось таке, щоб могло їм нагадувати про рідну систему.

ШЕЙМБЕРГ:

Це лише твої припущення. І їх треба перевірити.

ШЕЙМБЕРГ:

Так. Це припущення. Та я упевнений, що вони підтвердяться.

  Чим глибше астронавти заходили у місто, тим більше на їхньому шляху траплялося таких будівель. Зараз вже можна було побачити окрім так званих житлових і так звані адміністративні корпуси, про що свідчили вивіски, на яких можна було прочитати назву того чи іншого закладу. Тут так само, як і на Землі і на інших планетах Сонячної системи, були театри, кафе, атровізійні центри та театри і багато інших подібних закладів. Також був і стадіон, до якого вони зараз підходили.

ВЛАСЕНКО:

Шкода. Стільки розважальних комплексів, і усі вони на превеликий жаль, зараз не діють.

Група, яка пішла до міста, вже завершувала його обхід.

ДАБИЖА:

Схоже на те, що тут не те, що нема жодних слідів «резиденції» Гільдії шукачів пригод, як гадали ми, тут її взагалі ніколи не було.

ВЛАСЕНКО:

Судячи з усього, так.

ГАВРИЛЕНКО:

А де ж тоді зупиняються ті, хто сюди прилітає?

ВЛАСЕНКО:

А ніде! Ми самі бачили, що вони прилітають на завод, забирають що їм потрвбно, і відлфтають звідси.

ДАБИЖА:

Тоді, що ж тут коїться? Не могли ж наші зникнути просто так, без будь-якої на те причини!

ВЛАСЕНКО:

Це ми і маємо з’ясувати. Сказати чесно, мені це зовсім не подобається. Спочатку зникнення наших колег та загадка стосовно цього, потім знайдеться ще щось, що примусить нас похвилюватися…

ГАВРИЛЕНКО

(звертається до Власенка):

Андрію! Не форсуй події. Ми ж встановили, що вони живі? Ну, так ось, нам потрібно їх знайти!

  Антон Шеймберг бере рацію і зв’язується з пошуковою командою.

ШЕЙМБЕРГ

(говорить у рацію):

У місті жодних слідів ані місцевих мешканців, ані наших товаришів немає. Я вже не кажу про Шукачів пригод Ми повертаємося…

  Антон не закінчив фразу. Астронавти почули якийсь гул. Він стрімко наближався. Усі як за командою притислися до стіни найближчого приміщення. Згодом астронавти побачили велетенський космоліт. Слідкуючи за ним, хлопці бачили, що він летів звідкись з протилежного боку не там, де стояв їхній космоліт. Він був без пізнавальних знаків – не було видно ані до якої системи належить цей літальний апарат, ані з якої він планети. Аби їх не помітили, астронавти притислися ще щільніше до приміщення.

  Коли усе затихло, Олексій трошки нахилився уперед, щоб подивитися чи справді стало тихо. Дійсно, навкруги усе було тихо.

ДАБИЖА:

Тепер можна йти до космольота.

***

  Наступного незалежного дня на 9:00 незалежного часу у каюті начальника експедиції зібралися астронавти для проведення наради з приводу ситуації, яка склалася після зникнення команди капсули.

  Цю невеличку нараду відкриває Євген Вавилов.

ВАВИЛОВ

(починає нараду):

Минула вже майже незалежна доба відтоді, як зник зв’язок з командою капсули і вони зникли.

(звертається до Дабижі)

Олексію! Ви коли ходили у

місто, що ти там бачили?

ДАБИЖА:

Ще до того, як ми пішли у покинуте місто, в усіх нас були різні думки щодо зникнення команди капсули. Основною з них була версія про те, що наших товаришів викрали місцеві мешканці для проведення над ними ритуалу пов’язаного з магією. Так ось. Ця версія не підтвердилася.

ДАВИГОРА:

Що ти маєш на увазі?

ДАБИЖА:

А те, що жодних слідів ні

місцевих мешканців, ні наших колег у місті нема. Це дійсно покинуте місто.

ВАВИЛОВ:

А що воно собою являє?

ДАБИЖА:

Це велике місто. Побудоване у такому ж стилі, як і на Землі. Тут є і різноманітні театри, музеї, стадіон та інші навчальні, розважальні комплекси. Також є кілька великих фабрик та заводів які судячи з усього, свого часу працювали на повну потужність.

ВАВИЛОВ

(підсумовує почуте):

Отже, версія про проведення над нашими колегами експериментів пов’язаних з магією  виключається. До речі! Ти казав, що вже коли поверталися то бачили літальний апарат який пролітав над вами. Не помітили, ніяких пізнавальних знаків?

  Антон та ті, хто був з ним у місті заперечливо похитали головами.

ВАВИЛОВ:

А ти не виключаєш, що це просто елементарний збіг обставин? Що це космоліт, який просто міг пролітати над планетою? Цілком можливо, що він летів десь в іншому напрямку, скажімо, на іншу планету, в іншу систему?

ШЕЙМБЕРГ:

Можливо.

(звертається до тих, хто залишився на космольоті):

Проте, особисто вас, не насторожує те що космоліт був без пізнавальних знаків?

ДАВИГОРА:

Не забувай, що він міг бути придбаний в одній із систем і летів у свою систему де на нього і нанесуть знаки тієї системи, яка його і придбала. Такий варіант тебе влаштовує?

ШЕЙМБЕРГ

(вигукує):

Авжеж! Коли ми тільки прилетіли сюди, на нас теж вчинив напад космоліт, «придбаний однією із сусідніх систем»! Вам, панове, не здається, що занадто багато збігів? Це тільки робота Гільдії!

ВАВИЛОВ:

Так. Це більше схоже на

правду. А зараз – до роботи!

  Євген Валерійович пригадав, як у 2132 році була захоплена система яка заходиться неподалік від системи, де вони зараз перебували. Цією системою була Куандааса до складу якої входить 15 планет. Тоді йому не довелося брати участь у визволенні цієї системи. Саме того року без оголошення війни на Куандаасу вчинив напад військово-космічний флот системи Лоріс. То була одна з найкривавіших воїн за всю історію існування Всесвіту.

ВАВИЛОВ:

Так. Цю версію теж нам треба перевірити. Але, до чого тут зникнення капсули?

ВЛАСЕНКО:

Можливо, що це саме такий космоліт. Що я маю на увазі? Нам потрібно дізнатися, що це за космоліт без пізнавальних знаків, і якщо це дійсно так, якщо він просто пролітав над планетою новий літальний апарат, який придбала якась система що межує з цією, то будемо шукати інші варіанти зникнення наших товаришів. Сказати чесно, мені дуже не хочеться вірити у те, що тут є ще хтось.

ДАБИЖА:

А доведеться. Від цього

нікуди не сховаєшся.

ВЛАСЕНКО:

Та, знаю… Я так само, як і решта розумію що тут легко не буде.

САМОЙЛОВ:

І як же ти збираєшся з’ясувати що це за космоліт? Ти що, збираєшся космольотом піднятися над планетою і чекати поки з’явиться космоліт без пізнавальних знаків? – у його голосі можна було вловити нотки глузливості.

ВЛАСЕНКО:

Якщо бажаєш пожартувати, то мені зараз не до цього. Я цілком серйозно. І підніматися космольотом я не збираюся. Я просто хочу чи спростувати чи підтвердити свої здогадки. Просто, якщо космоліт без пізнавальних знаків з’явиться знову, нам треба буде знайти спосіб як за ним простежити.

ВАВИЛОВ:

Гаразд. Треба перевірити і цю версію. Цілком можливо, що ти, Андрію, цілком правий. Якщо нема слідів наших товаришів у місті, то їх треба шукати у іншому місці. Де саме, ось це нам і належить з’ясувати. Значить так: нам потрібно розділитися на чотири групи по два астронавти у кожній і тримати постійно зв’язок один з одним. І коли хтось щось помітить, давати знати. На даний момент я на правах керівника можу спорядити лише три групи. Отже: групи матимуть такі склади: до першої групи, увійдуть: Самолов та Абдулатіпова. Ви підете у протилежному напрямку від міста. До другої групи увійдуть: Шеймберг та Пінчук. Ви підете у протилежному напрямку від групи Петра. Третю групу складемо я та Дабижа. Решті лишатися на космольоті. Повторюю ще раз: тримати між собою постійний зв’язок. Жодних ракет не випускати. Що ми маємо на даний момент? Нам вдалося з’ясувати, що дійсно, сюди прилітають космольоти з іншої системи. Також ми бачили, що вони проводять якісь незрозумілі операції на мешканцях планети. Для чого вони це роблять? Ось питання, на яке нам варто шукати відповідь. 

ДАБИЖА

(звертається до Вавилова):

Женю! Ти пам’ятаєш, коли ми їх переслідували, вони спочатку полетіли убік міста? Тепер ми знаємо, що у місті нікого нема. Потім вони тікали у напрямку гір. 

СКАКУН:

Що ти цим хочеш сказати?

ДАБИЖА:

А те, що можливо, таємниця криється у горах?

СКАКУН

(вигукує):

Та ти що?! Смієшся?! Яка таємниця може критися у тутешніх горах?!

ВАВИЛОВ:

Ми спочатку опрацюємо ці версії, які назвав я. – втрутився у суперечку Вавилов. − Також перевіримо і гористу місцевість. Та горами займемося лише тоді, коли команда перебуватиме у повному складі. А зараз усі хто увійшов до складу своїх міні-груп – на вихід!

  Нараду, яка щойно завершилася у каюті начальника експедиції, аж ніяк не назвеш короткою, бо тривала вона близько двох незалежних годин.

  Кожен готувався до походу з тим, з ким призначено. Близько одинадцятої години незалежного часу усе і усі були готові для того, аби розпочати спостереження. Петро Самойлов щойно вибіг із своєї каюти і приєднався до Абдулатіпової. Саме з нею він склав невеличку групу У кожної групи була рація щоб у разі потреби можна було б зв’язатися як з іншою групою, так і з тими, хто залишився на космольоті.

ВАВИЛОВ:

Усі готові?

  Астронавти на знак готовності кивають.

ВАВИЛОВ:

У такому разі обережно виходимо з космольота, і розходимося кожна група у своєму напрямку. Зв’язок тримаємо лише за допомогою рації. Ракети використовувати виключно в екстрених випадках.

(дивиться на

незалежний

годинник):

Зараз одинадцята незалежного часу. Кожних чверть години ми тримаємо зв’язок між собою, і кожних тридцять хвилин незалежного часу – з центром. І останнє. Так, як ми не знаємо тутешніх сторін горизонту, і не відомо взагалі, чи можна планету розділити на сторони горизонту, то групи матимуть порядкові номери від одного до трьох. Зрозуміло, що космоліт – центр. Питання є? – запитав Євген..

  Ні у кого жодних питань не виникло. Усі розуміли, що вони йдуть на завдання, з якого, можливо, повернуться не всі. І не дивлячись на те, що більшість з тих, хто увійшов до складу експедиції пройшли курси у Школі спеціального призначення на Землі та Школі виживання планети Марс, усі вони розуміють, що те, на що вони зважилися, досить небезпечно, і може призвести до фатальних наслідків. Майже усі вони вже не одноразово виходили у відкритий космос. Проте, такої ситуації, у якій зараз перебувають астронавти, у них ще не було.

ВАВИЛОВ

(звертається до астронавтів)::

За тридцять незалежних хвилин хтось має вийти на зв'язок з центром.

САМОЙЛОВ:

Розпочне моя група.

ВАВИЛОВ:

Гаразд.

З’язківець легким кивком голови показавши, щоб астронавти йшли за ним, вийшов з космольота.

Незабаром групи астронавтів розійшлися кожна у своєму напрямку.

  Почалися довгі та тривожні години спостережень.

  Минув якийсь час, і астронавти кожної з груп доповіли про те, що вони прибули на місце призначення.

  Не було повідомлення лише від Петра Самойлова який який пішов з Абдулатіповою, та Антона Шеймберга, який пішов у бік покинутого міста.

  Почекавши ще якийсь час, Вавилов вирішив сам зв’язатися з ними.

ВАВИЛОВ

(звертається до Шеймберга):

Антоне! Що там у вас?

ШЕЙМБЕРГ:

У нас на дану хвилину усе тихо. Незабаром будемо поруч покинутого міста.

ВАВИЛОВ

(звертається до усіх, хто склав групи):

Коли будете на місці, дайте знати. − віддав наказ Вавилов, вже зветаючись до усіх, хто склав групи.

ПІНЧУК:

Гаразд. Кінець зв’язку.

  Зв’язавшись із групою Самойлова, Євген Вавилов почав викликати Петра. Проте він не відповідав. Зв’язківець зробив ще одну спробу. Нарешті відгукнувся і Петро.

ВАВИЛОВ

(звертається до Самойлова):

Що у вас там коїться? Чому не виходите на зв’язок?

САМОЙЛОВ:

Це не з нашої вини. Тут щось не зрозуміле відбувається – зв’язок то є то його нема взагалі! Я вас теж погано зараз чую!

  За кілька секунд зв’язок з групою Самолова взагалі зник, і Вавилов навіть не встиг запитати, чи вони на місці.

ВАВИЛОВ

(шепоче):

У Петра та Світлани проблеми із зв’язком. Аби з ними було все гаразд. Наказ був ракетами користуватися лише у крайніх випадках.

  Тим часом Самойлов та Абдулатіпова підходили до місця, звідки їм і належало вести спостереження.

САМОЙЛОВ

(звертається до Абдулатіпової):

Ну, ось, Світлано, тепер нам потрібно вести спостереження за повітряним простором планети.

АБДУЛАТІПОВА:

Як ми будемо вести спостереження?

САМОЙЛОВ:

Ти дивитимешся у той бік, звідки ми йшли і протилежний від нього. А я візьму паралельні від тебе.

АБДУЛАТІПОВА:

Зрозуміло.

Дівчина відходить убік, і спрямовує погляд у небо планети.

  Самойлов зробив те ж саме.                   Світлана, так як вона була військовослужбовцем, то у даному випадку повинна зрідка подивлявся по боках при цьому намагаючись стежити за товаришем.

  Минув якийсь час, і з того боку, куди дивилася Світлана, почулося гучне ревіння. Кожної миті воно наближалося до астронавтів. Ще за кілька секунд на горизонті вже було видно космічний корабель, який із шаленою швидкістю наближався до Самойлова та Абдулатіпової. Так само, як і минулого разу, на його борту не було видно жодного пізнавального знаку.

АБДУЛАТІПОВА

(вигукує):

Той самий космоліт!

Дівчина витягує бластер і починає стріляти.

АБРАМЕНЮК

(кричить):

Не стріляти!

  Дійсно, робити щось було вже пізно. Астронавти бачили, як пролетівши ще трохи, ті, хто знаходився усередині космольота без пізнавальних знаків, розвернулися, і, підлетівши майже упритул, почали їх обстрілювати із зброї найновішого виробництва.

АБРАМЕНЮК

(кричить на

Абдулатіпову):

Світлано! Що ти наробила?! Нам що було сказано?!

  Космоліт без пізнавальних знаків наблизився до поверхні планети при цьому продовжуючи вести прицільний обстріл по тих, хто там знаходився.

АБРАМЕНЮК

(кричить):

Ракету! Випусти сигнальну

ракету!

  Наступної миті Абдулатіпова у якої ракетниця була напоготові, підняла її і натиснула на гачок. Тієї ж миті сигнальна ракета червоного кольору здійнялася у небо планети.

  Ті, хто знаходився безпосередньо на космольоті, ракету, пущену Світланою бачили.

  Побачивши ракету, Вавилов ухопив рацію, і зв’язався з тими, хто склав міні-групи.

ВАВИЛОВ

(кричить):

Наші потрапили у біду! Усім повертатися на космоліт!                      

ВЛАСЕНКО

(сідає у крісло пілота):

Ви де?

ВАВИЛОВ:

Неподалік від космольота!

ВЛАСЕНКО:

Ми зараз будемо поруч вас!

  Петро Самолов та Світлана Абдулатіпова на даний момент знаходилася у місцевості серед гір які оточували їх з трьох боків. Це була та сама місцевість, де вони, коли ще були усі разом, намагалися наздогнати один із космольотів без пізнавальних знаків. Висота гір була від тисячі п’ятисот до п’яти тисяч метрів заввишки. Із-за однієї з них і був помічений космоліт без пізнавальних знаків.

САМОЙЛОВ

(кричить):

Нам треба трохи протриматися! Скоро наспіють наші! Зараз ми спробуємо відійти до найближчої гори!

АБДУЛАТЫПОВА:

Не встигнемо! Поки ми туди добіжимо, нас з тобою уполюють, наче качок!

САМОЙЛОВ:

Можливо! Проте, спробувати треба! Тут ще не відомо, кому належить пити шампанське – їм чи нам! А зараз – за мною! Прикрий мене!

  З цими словами Самойлов побіг у напрямку найближчої гори. Наступної миті Абдулатіпова побігла за своїм товаришем.

  Ті, хто перебував у космольоті без пізнавальних знаків кинулися за втікачами. Здавалося, ще трохи, і астронавтів наздоженуть! Відчуваючи це, Петро обернувся, і натиснув кілька разів на гачок бластера. Проте, промінь навіть, не долетів до космольота. Показавши жестом, щоб дівчина бігла у іншому напрямку, він побіг навпростець, тим самим розраховуючи, що таким чином їм вдасться хоч якось потягнути час, поки наспіють товариші. Проте, цілком можливо, що поблизу гори сховатися їм буде ніде. Петро та Світлана це розуміли.

  Не дивлячись на те, що Самолов та Абдулатіпова розбіглися у різні боки, космоліт без пізнавальних знаків продовжував їх переслідувати.

  Вже коли астронавти були біля гори, з ворожого космольота пролунало кілька пострілів. Вони були спрямовані у бік дівчини. Впавши на поверхню планети, Абдулатіпова прокотилася якусь відстань поверхнею, при цьому намагаючись уникнути потрапляння під промені ворожих бластерів. Проте, так довго вона не могла рухатися поверхнею, розуміючи, що рано чи пізно все рівно буде якщо не вбита, то принаймні, поранена. Роблячи останній оберт Світлана краєм ока поглянула у той бік, де знаходилася гора. Підхопившись на ноги і пригнувшись, вона почала бігти. Ті, хто перебував у космольоті без пізнавальних знаків продовжували погоню за астронавтами. Наблизившись майже упритул до бойовика силової підтримки, пролунало ще кілька пострілів, і один з променів все ж досяг своєї мети. Абдулатіпова впала на поверхню планети і не рухалася.

  Петро Самойлов відразу підбіг до товариша і під обстрілом бластерів поніс її у бік гори.

  Весь цей час, поки оператор відеоспостереження ніс на руках поранену дівчину, він намагався усілякими шляхами уникати променів ворожих бластерів, і не знаючи місцевості, постійно дивився під ноги щоб не перечепитися і не впасти.

САМОЙЛОВ:

Терпи, Світланко! Зараз будемо у безпеці і я спробую надати першу допомогу. 

  Самойлову було важко бігти, постійно дивлячись то під ноги, то уперед. Проте, за кілька хвилин він разом з пораненою дівчиною був поруч гори. Напроти виявився вхід до однієї з печер, і Самойлов забіг туди, при цьому озираючись чи нікого нема позаду.

  Поклавши  Абдулітіпову, Самойлов почав надавати першу допомогу.

АБДУЛАТІПОВА

(зціпивши зуби від болю):

Ти що, знаєшся на медицині?

АБРАМЕНЮК:

Трошки. Це довго розповідати. 

  Він присів поруч силовика і продовжив огляд після перев’язки.

  Петро почав робити усе що він знав допомагаючи дівчині. Він не хотів втратити товариша, тим більше, що у його напарниці це лише перший вихід у відкритий космос. І хоча тут бувають різні ситуації, юнак чудово розумів, що ніхто з команди – чи то начальник експедиції, чи хтось інший – не хотів би повертатися хоча б з однією втратою.

  За кілька хвилин пролунав ледь помітний гул мотора. Самойлов та Абдулатіпова завмерли. Гул наближався.

АБРАМЕНЮК

(вигукує):

Наші!

Абраменюк біжить до виходу із печери.

АБДУЛАЬІПОВА

(кричить на

Абраменюка,

зціплює зуби):

У тебе є щось у голові?!

АБРАМЕНЮК:

А що таке? Я хотів…

АБДУЛАТІПОВА:

«Я хотів» Ти що, хотів піти і не повернутися?! Хотів, щоб тебе вбили?!

АБРАМЕНЮК

(бере долоню

Аюдулатіпової у свої)

Гаразд. Давай не будемо сваритися. Нам ще тут не вистачало сварки.

АБДУЛАТІПОВА

(звільняє долоню з рук

Абраменюка):

Ти правий, Петре. Сваритися нам не час.

  Захопившись цією маленькою суперечкою, астронавти не помітили, як і коли космоліт гул якого вони чули, наблизився до гори у печері якої зараз вони перебували.

  Остаточно їхні голоси затихли тоді, коли вони почули над собою голос зв’язківця:

ВАВИЛОВ

(звертається до тих хто знаходився у космольоті без пізнавальних знаків):

Хто ви такі і що тут робите?

ГОЛОС

(лунає з космольота без пізнавальних знаків):

Те ж саме ми хочемо дізнатися і від вас! Не робіть дурниць! Ваші товариші у нас!

  Вавилов, який зараз виконує обов’язки інженера анігіляційних установок, поглянув у сканоскоп, намагаючись порахувати, скільки осіб перебувало на борту космольота без пізнавальних знаків.

БАБЕНКО

(шепоче,

звертається до Вавилова):

Ну, що?

  Замість відповіді Вавилов лише двічі розтулює правицю, і робить це таким чином, щоб цього жесту не помітили на ворожому космольоті.

  Шеймберг киває головою, наче запитував, що робити.

ШЕЙМБЕРГ

(трохи знижує

голос, звертається до Вавилова):

Тут є наші хлопці?

ВАВИЛОВ

(зазирає у

сканоскоп):

Нема. Вони їх не будуть

возити за собою. І судячи з усього, ми їх побачимо лише тоді, коли скажемо, що ми

залишимо планету.

ЩЕЙМБЕРГ:

Воно то так. Проте, зараз наше завдання витягнути Петра із Світланою. А вже потім врятувати команду капсули. І лише після цього ми маємо з’ясувати що тут роблять ті

(киває убік

ворожого

космольота):

хто прилітає сюди на цьому космольоті.

  На якусь мить Євген замислився. По виразу його обличчя було видно, що він щось обмірковує. Цієї миті він обдумував усі можливі і неможливі варіанти, аби якось врятувати своїх товаришів.

ВЛАСЕНКО:

У нас є ще хоча б один

літальний апарат? Ну, хоча б якийсь літальний апарат!

ГАВРИЛЕНКО:

У відсіку стоїть мініскан. Але, навіщо він тобі? Що ти збираєшся робити? 

ВЛАСЕНКО:

Я маю сісти за кермо

мініскана, і відволікти увагу тих, хто перебуває у ворожому космольоті. 

ШЕЙМБЕРГ:

А ми? Що робити нам? І потім: ти що збираєшся на себе узяти те, що тобі може виявитися не під силу?

  Власенко киває.

ГАВРИЛЕНКО

(злякано):

А раптом тебе вб’ють? Хто проводитиме технічні огляди літального апарату?

ВЛАСЕНКО

(намагається

пожартувати):

Невелика втрата! В решті решт у вас є ще Бабенко. Ось він і доправить вас у Сонячну систему!

ВАВИЛОВ

(вибухає):

Знаєш що?! Хто зараз за

старшого? Ти чи я?

ВЛАСЕНКО

(сміється):

Старший ти.

ВАВИЛОВ:

Так ось! Прибережи свій

чорний гумор до повернення

на Землю!

ВЛАСЕНКО:

Я що, не маю права пожартувати?

ВАВИЛОВ:

Маєш. Але не у ситуації, яка склалася!

ВЛАСЕНКО:

Вибач. Я був не правий.

І все-таки я зроблю так,

як кажу.

ВАВИЛОВ:

Гаразд. Тільки з тобою піде Олексій.

ВЛАСЕНКО

(здивовано):

Ти що, не довіряєш мені?

ВАВИЛОВ:

А як ти вчинив би на моєму місці?

ВЛАСЕНКО:

Мініскан малий.

ВАВИЛОВ:

Не хочеш, я пошлю когось іншого!

ДАБИЖА:

Не сваріться. Не дивлячись на те, ща мініскан малий, я все ж піду з Андрієм.

ВАВИЛОВ:

Гаразд. Тільки обережно.

Дійте з огляду на те, як складатимуться обставини.

ВЛАСЕНКО

(вигукує):

Зрозуміло!

Власенко біжить готувати мініскан

ГАВРИЛЕНКО:

Якщо ми їх визволимо. А якщо ні? Якщо ми їх не знайдемо? Що тоді?  

ДАБИЖА

(дивиться на усміхнене обличчя Давигори і

перелякане

Гавриленка):

Сподіваюся, ми наших витягнемо, і до втрат справа не дійде, бо у мене є краща ідея.

  Усі перевели погляди на силовика, який вийшов з відсіку, де знаходився мініскан, аби доповісти, що літальний апарат готовий до польоту.

ДАБИЖА

(продовжує):

Значить так: ми маємо… «розпрощатися» з кількома членами команди.

ДАВИГОРА:

У якому розумінні

«розпрощатися»?

ДАБИЖА:

Анатолію, кожен астронавт який виходить у відкритий космос, особливо далеко за межі Сонячної системи, має бути трошки і актором.

ДАВИГОРА:

Що це означає?

ДАБИЖА:

А це означає, що ми маємо розіграти сварку. І таку сварку, щоб ті, хто зараз знаходяться на тому космольоті

(киває у бік

літального

апарату без

пізнавальних

знаків):

повірили у те, що у стані їхніх ворогів дійсно відбулася сварка, після якої колись дружній колектив розпався.

  На якийсь час у салоні запанувала тиша. Кожен обмірковував дану пропозицію яку подала хімік.

Весь цей час Вавилов слухає обмін думками.

ВАВИЛОВ

А що? Ідея непогана. Тільки чи спрацює?

ДАБИЖА:

Повір мені як актору-любителю.

ВАВИЛОВ:

А стосовно того, кого нам послати у ворожий тил, то дійсно, нехай підуть Власенко та Дабижа. Не відомо як розгортатимуться події далі. – потім він звернувся до пілота: − Я б міг відпустити тебе самого. Але, коли з тобою перебуватиме хоча б Олексій, то воно якось спокійніше. 

ВЛАСЕНКО:

Тоді – за справу!

Хто що має робити?

ВАВИЛОВ:

А зробимо наступним чином. Зараз ми почнемо суперечку, і висадимо хлопців у покинутому місті. Вам потрібно щось придумати, щоб потрапити на космоліт без пізнавальних знаків. Дуже сподіваюся, що цього разу ви не станете заручниками невідомо кого.

ДАБИЖА:

Постараємося.

ВАВИЛОВ

(звертається до Власенка та

Дабижі): 

Пам’ятайте: на вас уся надія. Про всяк випадок приготувати магнітну гармату.

ГАВРИЛЕНКО:

І все-таки– мені більше до смаку вивести з рівноваги

космоліт.

ВАВИЛОВ:

Гаразд. Але це буде запасний варіант. На той випадок, якщо цей план не вдасться. Хоча, я не виключаю і того, що їх

можна об’єднати.

(дивиться на

Дабижу):

Проте, буде краще, якщо ви з Олексієм, спробуєте захопити космоліт. А зараз – до справи.

  Вавилов чудово розумів на який ризикований крок йдуть і Власенко, і Дабижа, які сидять вже у мініскані. Тому поки вони готувалися залишити межі космольооут, зв’язківець власноруч вирішив підготувати магнітну гармату які встановлювали на подібних космольотах.            Цей вид зброї почали використовувати тепер уже у далекому 2086 році  До такого кроку керівництво як Землі так і решти планет Сонячної системи змушене було вдатися після того, як восени на один із космічних кораблів Землі у якому перебували дванадцять членів дослідницької групи від Сонячної системи було вчинено напад космольота з пізнавальними знаками Туманності Андромеди. Тоді, розгорівся мабуть, один із самих гучних міжгалактичних скандалів. Керівництво Сонячної системи пред’явило ультиматум керівництву Туманності Андромеди, який останні відкинули, мотивуючи це тим, що, начебто, ніякого нападу на літальні апарати з боку космольотів Туманності Андромеди не було.

  Ось саме після цього інциденту і було вирішено встановлювати на космольотах усіх модифікацій, а також на капсулах та шатлах, які слугували для польотів та обстежень планет, магнітні гармати.

  Про цей інцидент чудово знали і решта астронавтів. Тому коли Євген почав самотужки готувати магнітну гармату, ніхто навіть не спитав для чого він це робить.

  Підійшовши до устаткування, юнак натиском кількох кнопок привів зброю до боєготовності.

  Поки Андрій Власенко та Олексій Дабижа сідали ще в один літальний апарат який був трохи меншим за розмірами ніж капсула, Вавилов весь цей час сидів за пультом магнітної гармати, а Гавриленко сидячи за пультом вантажного відсіку, натискаючи на кнопки, відчиняв його.  

  Стоячи за пультом керування магнітною гарматою, Євген цієї миті пошкодував, що разом з командою капсули пішов і інженер-технік. Адже саме такі фахівці як Бабенко і забезпечують відмінну роботу не лише будь-якого літального апарату, але і такої речі, якою була магнітна гармата.

  Гавриленко подав сигнал, що він готовий випустити команду мініскана, і як за командою вони разом з Вавиловим поклали руки на пульти управління гарматою та вантажним відсіком.

  Невеличкий літальний апарат у якому вже знаходилися пілот та бойовик силової підтримки, нагадував собою форму космольота, тільки він був у кілька разів менший ніж літальний апарат у якому зараз перебувало лише п’ятеро астронавтів основної групи та троє представників силової підтримки. Не вистачало тих, хто перебував на капсулі та у печері, а також

начальника експедиції, астронавігатора та Бещука, який пішов з ними у якості силової підтримки.

  Гавриленко який зараз був за пультом керування відсіком, перед тим, як його відкрити, роззирнулася по боках. Він хотів упевнитися у тому, що коли мініскан вилетить за межі космольота, то не потрапить під обстріл. Люк для виходу з головного літального апарату знаходився з протилежного боку від космольота без пізнавальних знаків. Зустрівшись поглядами із Вавиловим, рухом брови Гавриленко запитав дозволу щоб відкрити спочатку відсік, а потім і люк космольота. Зв’язківець швидким рухом підняв і опустив праву брову. Це означало одне: «Дозвіл даю!». Микола потягнув за свій важіль і відкрив двері відсіку. Астронавти побачили мініскан, який наступної миті повільно почав рухатися космольотом. Коли невеличкий літальний апарат залишив відсік, біолог натиском кнопки зачинив його, і відразу натиснув наступну кнопку, аби відчинити люк, даючи можливість залишити мініскану межі космольота.   Рації цієї миті у всіх були увімкнені, тож астронавти могли чути голоси команди літального апарату який вже майже залишив космоліт.

ГАВРИЛЕНКО:

Приготувати зброю! За тридцять секунд вилітаємо на планету.

ВАВИЛОВ:

Ну, хлопці, ми усі чудово розуміємо, на який ризик ви йдете заради спасіння наших колег як тих, що зараз знаходяться у печері, так і тих, кого захопили ці нелюди. Тому на крайній випадок ми вас підстрахуємо.

  Виїхавши мінісканом вз відсіку, і трохи пригальмувавши, зв’язківець та силовик поглянули у той бік, де стояла магнітна гармата. Антон кивнув на знак того, що у крайньому випадку саме гармата буде задіяна. На знак того, що вони вгадали хід думок свого товариша, Вавилов та Дабижа лише кивнули головами.

ВАВИЛОВ

(звертається

до Власенка та Дабижі):

Отже, вся надія на вас, і

вона, як відомо вмирає

останньою.

  Євген Вавилов поклав на борт мініскана правицю. Слідом за ним на правицю зв’язкового лягли і правиці усіх, хто залишився на космольоті. Піднявши цю невеличку піраміду угору та вигукнувши «Гей!», Євген та олексій зачинили мініскан, а Антон пішов убік пульту управління, аби відчинити люк космольота, і відразу зачинити вантажний відсік.

  Минуло три хвилини, і зв’язківець сидячи у капсулі повідомив, що вони готові до того, щоб залишити межі космольоту. Це означало, що вони повністю готові до виконання завдання яке їм доручено.

ГАВРИЛЕНКО:

Аби все минулося добре.

Аби вони їх не помітили.

Вавилов продовжує стежити за мінісканом, при цьому не випускає важеля магнітної гармати.

ВАВИЛОВ

(у пів голосу):

Мені теж цього хочеться.

Але довго вони за космольотом ховатися не зможуть.

  Минуло пів хвилини з того моменту як мініскан залишив космоліт і якийсь час залишаючись ним прикритий, полетів убік від основної групи. 

  Продовжуючи тримати руку на пульті керування магнітною гарматою, Вавилов весь час стежив за пересуванням літального апарату у якому перебували Власенко та Дабижа, а Микола Гавриленко який сидів на своєму місці, у свою чергу не зводив очей із космольота без пізнавальних знаків.

  Ті, хто цієї миті знаходився на борту космольота з пізнавальними знаками Сонячної системи бачили, як мініскан трохи відвело убік від космольота. Та цього виявилося достатньо, щоб його помітили ті, хто зараз знаходився у космольоті без пізнавальних знаків і вчинили по літальному апарату із символами Сонячної системи стрілянину. Вавилов та решта чули як Власенко крикнув: «Гармата!» Це означало, що Дабижа мав потягти на себе важіль магнітної гармати. Євген якусь мить зачекав, сподіваючись на те, що постріл з гармати пролунає збоку тих, хто зараз знаходиться на мініскані. Минуло кілька секунд, проте пострілу не було. Вавилов вже збирався потягти на себе важіль магнітної гармати, та його на якусь мить випередили. Астронавти побачили як мініскан спочатку втратив рівновагу, потім стрімко почав летіти убік планети. Усім стало зрозуміло, що їх товаришів підбито. Не вагаючись, Вавилов відтягнув на себе важіль гармати, і за кілька секунд невидимий промінь вразив літальний апарат без пізнавальних знаків.

  Здійснивши посадку, астронавти які перебували на космольоті розділилися. Частина побігли убік печери де все ще перебували Самолов та Абдулатіпова, а частина – убік де впав мініскан з двома астронавтами на борту.

  Вже коли астронавти серед яких був і зв’язківець були майже поруч мініскана, Шеймберг помітив як хтось почав вибиратися з літального апарату без пізнавальних знаків.

ШЕЙМБЕРГ

(кричить, показує убік літального апарату

чужинців):

Зараз втече! Затримайте його хто-небудь!

ДАВИГОРА

(вигукує):

За мною!

Давигора біжить убік космольота з якого вже майже вилізла якась постать за усіма своїми даними схожа на чоловіка.

  Слідом за представником силової біжить його напарник.

ДАВИГОРА

(кричить):

Стій! 

  Проте утікач продовжував бігти не звертаючи уваги на вигуки про вимогу зупинитися.

  Минуло кілька хвилин перш ніж утікача вдалося наздогнати.

  Оточивши його з обох боків, фігуру схожу на чоловіка першим наздогнав Скакун, який побіг слідом за Дабижею. Стрибнувши на утікача він почав йому викручувати щось подібне до руки. Потім підбіг і Давигора.

  Міцно тримаючи утікача, силовики вели убік космольота із символікою Сонячної системи полоненого. Не дивлячись на те, що їхні обличчя мали серйозний вигляд, на них можна було побачити задоволення від того, що вони все ж затримали чужинця.

ДАВИГОРА

(тримає утікача):

Пішли і не пручайся!

За кілька хвилин утікача привели до космольота з пізнавальними знаками Сонячної системи.

ВАВИЛОВ

(дивиться на

утікача):

Судячи з усього, ви, хлопці «впоювали» одну із «жирних качок».

  Тільки тепер астронавти – як ті, хто затримав утікача, так і решта – змогли роздивитися звання та колір форми солдата ворожої армії. На ньому був мундир темно-синього кольору. На комірці та на тому місці де зазвичай знаходяться плечі, було щось схоже на петлиці та погони коричневого кольору, на яких були нанесені незрозумілі розрізнювальні знаки. Астронавти звернули увагу на предмети схожі на погони. На них вони нарахували десять незрозумілих предметів.

ВАВИЛОВ

(звертається до утікача):

Яке у Вас звання?

ПОЛОНЕНИЙ

(кричить):

У вас таких нема! Тому вам не зрозуміти!

ШЕЙМБЕРГ

(підходить до

полоненого):

Ти диви на нього! Він ще і гарчить!

Шеймберг підходячи розмахується щоб вдарити полоненого. Та Вавилов вчасно хапає інженера інформації за руку.

ВАВИЛОВ:

Не треба цього робити.

ШЕЙМБЕРГ

(розлючено):

Що значить «не треба»?! Нехай скаже спочатку де наші

товариші.

  Захоплений у полон вояка лише глузливо усміхнувся.

ПОЛОНЕНИЙ:

Спочатку відпустіть мене, а потім поговоримо.

ШЕЙМБЕРГ:

Та я тебе зараз…

Шеймберг розмахується і хоче завдати удару полоненому, та його у черговий раз зупиняє зв’язківець.

ВАВИЛОВ

(звертається до Шеймберга):

Краще давай дізнаємося, де наші і що з ними.

ПОЛОНЕНИЙ:

З вашими усе гаразд. А ось де вони я не пам’ятаю.

  Вавилов помітив як очі хіміка почали наливатися кров’ю. Він почав стискати та розтискати кулаки. Поглянувши на свого колегу, він побачив у його погляді заборону на застосування сили. Поки вони обмінювалися поглядами, до полоненого підскочив біолог, і не роздумуючи розмахнувшись вдарив його. Не втримавшись той впав на траву. Тільки зараз усі побачили, що юнак вдарив військового бластером. Швидко нахилившись він ухопив чужинця і почав трясти.

ГАВРИЛЕНКО

(тримає бластер, кричить до

полоненого):

Де наші?!

  У відповідь військовий простягнув щупальцю, і склав якусь незрозумілу фігуру.

  Гавриленко розмахнувся знову і хотів ще раз вдарити чужинця, та він відчув що його руку хтось тримає.

ГОЛОС

(позаду Гавриленка):

Не роби цього.  

  Озирнувшись, Микола бачить зв’язківця, який все ще тримає його за руку.

ВАВИЛОВ

(звертається до Гавриленка):

Не роби цього.

ГАВРИЛЕНКО:

Що значить «не роби»?!

Якщо на капсулі…

ВАВИЛОВ:

Я тебе чудово розумію.

На капсулі наші товариші.

Мені теж хочеться щоб вони усі були живі.

ГАВРИЛЕНКО

(ледь стримується щоб знову не

кинутися на

чужинця):

Нічого ти не розумієш.

  Він відвернувся, і зв’язківець побачив що на очах біолога заблистіли сльози. Він поглянув на Вавилова. У виразі його погляду Євген побачив що хімік повністю на боці біолога.

ГАВРИЛЕНКО

(бурчить):

Теж мені одна команда…

Гавриленко йде на космоліт.

ГАВРИЛЕНКО

(звертається до

Власенка):

Андрію, що там у тебе?

Гавриленко повертається до того місця, де нещодавно стояв Власенко, та його там вже не було.

  Роззирнувшись довкола, Гавриленко побачив що Власенко вовтузиться біля літального апарату.

ГАВРИЛЕНКО

(підходить

ближче, присідає поруч):

Ну, що тут у тебе?

ВЛАСЕНКО

(не піднімає

голови):

Апарат повністю вийшов з ладу. Я вже прийшов до тями, а ось він…

ГАВРИЛЕНКО:

І…

ВЛАСЕНКО:

Сорок вісім незалежних годин він не підніметься над планетою. Потрібно якось перетягнути його на космоліт.

ГАВРИЛЕНКО:

Давай я тобі допоможу перенести.

ВЛАСЕНКО:

Невже ти гадаєш, його

піднімуть двоє?

ГАВРИЛЕНКО:

Ну, він же менший за капсулу.

ВЛАСЕНКО:

Так. Мініскан менший за капсулу. Але щоб його підняти, треба близько чотрьох чоловік.

ГАВРИЛЕНКО

(жестом підкликає ще двох

товаришів):

Допоможіть перенести апарат у космоліт.

ВАВИЛОВ:

А зараз усі теж усередину. Спробуємо «розговорити»

нашого «гостя».

  Першими пішли ті, хто заносив мініскан. Коли вже мався усередину заходити Дабижа, він підняв голову. Збоку покинутого міста до них летів точнісінько такий само космоліт без пізнавальних знаків, який вони вже збили.

ДАБИЖА

(вигукує):

У нас проблеми!

Дабижа швидко вскакує у космоліт.

  Вавилов теж підняв очі. Космоліт без пізнавальних знаків ставав все ближче і ближче. Незабаром з’явився ще один. Вони розлетілися у різні боки, тим самим намагаючись оточити космоліт Сонячної системи, у якому, як вони вважали, перебували непрохані гості.

Власенко забігає у космоліт і сідає на місце пілота

ВАВИЛОВ

(звертається до Власенка,

кричить):

Андрію! Піднімайся!

  Дабижа стоїть поруч космольота і ледь встигає зачепитися за корпус. Йому допомагає Давигора.

ВАВИЛОВ

(звертається до Власенка):

Відлітай від печери! 

ВЛАСЕНКО:

А як же…

ВАВИЛОВ

(кричить):

Роби те, що тобі говорять! Олексію! Сядь поруч пульта магнітної гармати!

ВЛАСЕНКО:

Як же Петро та Світлана та інші?

ВАВИЛОВ:

Ті, хто зараз летить за нами, вони нічого про них не

знають. Принаймні, я на це дуже сподіваюся.

  Євген Валерійович дуже пошкодував про те, що мініскан на даний момент у непридатному стані для польотів. Саме зараз він їм потрібний як ніколи. І потім: хто міг подумати, що саме так як воно зараз є, розгортатимуться події.

  Зараз усі, хто був на космольоті, робили все можливе, аби хоч якось відірватися від переслідувачів. Але їм це не вдавалося.

ВАВИЛОВ

(говорить ніби до себе):

Треба ризикувати.

  Не дивлячись на те, що Євген Вавилов був у цій експедиції лише зв’язківцем, у нього помітно виділялися риси керівника, і хто знає, можливо настане той час, коли і він очолить експедицію. 

ДАБИЖА

(звертається до Вавилова):

Що ти збираєшся зробити?

ВАВИЛОВ:

Підсиль гармату до сорока

відсотків, і відтягни важіль.

ДАБИЖА:

Це дійсно ризиковано.

Можемо втратити єдиний засіб пересування.

Космольоти без пізнавальних знаків продовжували погоню, при цьому намагаючись не відставати.

ВАВИЛОВ

(вказує на космольоти без пізнавальних знаків):

А у тебе є інша ідея?!

(звертається до Власенка):

Андрію! Спробуй розвернутися хоча б на дев’яносто градусів.

  Поки юнак розвертав космоліт, Дабижа налаштовував магнітну гармату – єдиний вид зброї, який був у розпорядженні астронавтів – на ті параметри, які попросив хімік.

ДАБИЖА

(вигукує):

Готово!

Дабижа не чекаючи наказу, потягнув на себе важіль.

  Промінь лазера влучив в один із космольотів без пізнавальних знаків. Той відразу впав на поверхню планети. Втративши до нього цікавість, астронавти «Сонячного сяйва» почали спостерігати за іншим космольотом який їх переслідував. Він так само, як і космоліт з пізнавальними знаками Сонячної системи на борту, продовжував летіти, проте не так швидко.

ВАВИЛОВ

(вигукує):

Їхній апарат пошкоджено!

Вони не можуть швидко летіти!

ВЛАСЕНКО

(дивиться на прилади):

Те ж саме я можу сказати і про наш.

ДАБИЖА:

У корпусі дірка діаметром метрів вісім!

  Він відразу кинувся залагоджувати дірку.

  Черговий день на планеті завершувався. Головне світило вже було майже за горизонтом. Криків звірів та птахів які зрідка можна було чути удалині чи поруч, зараз чути не було.

ГАВРИЛЕНКО:

Знаєте, друзі, із задоволенням зараз почав би вивчення тутешньої природи.

Обидва екіпажи вовтузилися поруч своїх космольотів.

ДАБИЖА

(вказує на космоліт без пізнавальних

знаків):

Ось один із видів тутешнього світу! Почни прямо з нього!

  Для Миколи ці слова представника силової підтримки та найкращого друга прозвучали як докір, мовляв, ще не вся команда на борту, а ти вже хочеш приступити до вивчення планети.

  Біолог замовк, і підійшов до Андрія який продовжував усіляко вивертати штурвал космольота, намагаючись уникати зустрічі з променями які щосекунди випускаються з космольота без пізнавальних знаків.

ГАВРИЛЕНКО

(звертається до Власенка):

Тобі допомогти?

ВЛАСЕНКО:

А ти що, розумієшся на

техніці?

ГАВРИЛЕНКО:

Ні, але хочу навчитися.

ВЛАСЕНКО:

Ось коли навчишся, тоді і

будеш допомагати.

ДАБИЖА:

У мене все!

  Дірка у космольоті була закрита.  

ВАВИЛОВ:

Зараз треба визволяти Самолова та Абдулатіпову з печери. Антоне! Візьми із собою Володимира, і летіть спробуйте визволити наших товаришів із печери.

  За кілька хвилин із космольота з пізнавальними знаками Сонячної системи вилетів щойно відремонтований мініскан на борту якого були зв’язківець і Олексій Дабижа – представник силової підтримки планети Земля збройних сил Сонячної системи. Все відбулося на стільки швидко, що ті, хто перебував у космольоті без пізнавальних знаків не відразу зрозуміли що сталося.

     Привівши утікача, Олексій Дабижа та Анатолій Скакун вирушили до щойно збитого космольота без пізнавальних знаків.

  Космоліт поруч якого зараз стояли біолог та  фахівець з генної інженерії, за своїми розмірами був удвічі більшим ніж космоліт «Сонячне сяйво», і являв собою споруду у вигляді овалу – близько вісімдесяти метрів біля основи, сорока метрів по центру і двадцяти – вершина. Він був обладнаний за останнім словом техніки. На відміну від того космольота, у якому прилетіла команда Петра Павлюка, у салоні цього літального апарату усе було зроблено таким чином, що навіть якщо тут щось і є, то не помітно ніякої ані зброї, яка має бути на космольотах, ані систем спостереження. Єдине що помітили астронавти, так це система навігації.

СКАКУН

(шепоче):

Оце так велетень! Напевне, і потужніший за наші космольоти.

ДАБИЖА:

Звичайно, що так. Зараз подивимося як він виглядає усередині. Приготувати зброю.

  Витягнувши зброю, вони підійшли до літального апарату, прислухалися. Там було тихо.                

ДАВИГОРА

(продовжує

тримати зброю, вигукує):

Здавайтеся! Ви оточені!

  Та на цей заклик ніхто не відгукнувся. Як і раніше було тихо.

  Тоді Скакун та Дабижа увірвалися до космольота. Ті, хто там знаходився були мертві.

СКАКУН

Нам тут робити більше нічого.

ДАБИЖА:

Зачекай.

СКАКУН:

Що трапилося? Все рівно тут жодної живої душі.

ДАБИЖА:

Так то воно так. Та я хочу пройтися цим літальним апаратом. Можливо, на щось таке, що нас цікавить і натрапимо.

СКАКУН:

Ну… давай спробуємо… Тоді нам потрібно розділитися. Ти підеш до каюти екіпажу, а я – до каюти начальника експедиції.

ДАБИЖА:

Згода. Зв'язок тримати постійно.

  Не знаючи розташування кают на космольоті, бойовики силової підтримки вирішили розділитися на умовні дві групи, і розійтися у протилежні боки по коридору. В усіх рації були в увімкненому стані. Йдучи широким та довгим коридором Дабижа та Скакун окрім того, що встигали читати написи на каютах, які були розташовані вздовж коридору, вони ще і роздивлялися малюнки на стінах. На них були зображені усі відомі утворення у Всесвіті. Серед них було зображення і Сонячної системи та планет які входять до її складу.

ДАБИЖА:

З мого боку я знайшов нашу систему. Що це могло б означати?

СКАКУН:

На мій погляд, тут нічого дивного немає. Я ж не висловлюю здивування та різні припущення стосовно того, що я побачив систему та планету, на якій зараз перебуває наша команда. Це цілком природно, якщо так можна сказати.

ДАБИЖА:

Дозволь, я з тобою не погоджусь. Ну, гаразд. Припустімо, що і вони теж наносять на стіни своїх літальних апаратів зображення утворень Всесвіту. Але, до чого тут Сонячна система? Невже для того, щоб мати малюнки усіх утворень Всесвіту?

СКАКУН:

Саме так.

ДАБИЖА:

Ти до цього був у експедиціях?

СКАКУН:

Так. Власне, що тебе збентежило? Щось не так?

ДАБИЖА:

Не сумніваюся, що тобі доводилося допомагати захоплювати космольоти ворога. Ти був у них усередині?

СКАКУН:

Ну, був. Слухай, до чого ти хилиш?! Чи не хочеш ти сказати…

ДАБИЖА:

Так, все! Ми тут не для того, щоб сваритися. Давай виконувати свою роботу.

СКАКУН:

І все таки?

ДАБИЖА:

Все, я сказав! Тема закрита!

СКАКУН

(подумки):

«Даремне я образив юнака.

Міг би його принаймні,

вислухати».

ДАБИЖА

(вигукує):

Я знайшов каюту їхнього керівника.

СКАКУН:

А я – каюту екіпажу. Треба повідомити тих, хто зараз на космольоті.

ВАВИЛОВ

(по рації):

Ми вас чуємо! Продовжуйте пошуки. Ми з вами залишаємося на зв’язку. А ми спробуємо визволити Петра та Світлану.

ДАБИЖА:

Вас зрозумів. Пошуки продовжуємо. Ми сподіваємося, що цього разу все минеться без пригод.

ВАВИЛОВ:

Ми теж. До зв’язку, хлопці.

  Голос Вавилова затих, але рація залишилася увімкненою.

  Пауза яка трохи затягувалася виявилася нетривалою.

  Її обірвав голос Дабижі, який намагався довести, що малюнок Сонячної системи на стінах цього космольоту не випадковість.

ГОЛОС ДАБИЖІ

Я знайшов якісь записи. Щось схоже на щоденник. Так і є. Це щоденник здається, когось із… не знаю. Ну, не важливо. Головне, що є результати.

СКАКУН

(перегортає

сторінки):

У мене теж знахідка. Судячи з усього, це бортовий журнал, чи щось подібне до нього.

Весь цей час Вавилов спостерігав за тим що відбувається на космольоті без пізнавальних знаків за допомогою рації.

ВАВИЛОВ

(звертається до Скакуна):

Щось прочитати можна?

СКАКУН ТА ДАБИЖА

(хором):

Ні.   

ДАБИЖА:

Потрібен лінгвіст.

ВАВИЛОВ:

Незабаром будемо поруч вас.

ДАБИЖА:

А як там Самолов та Абдулатіпова?

ВАВИЛОВ

(по рації):

Ми саме до них летимо.

  З цих слів ще не було зрозумілим, що з астронавтами які перебували у печері. Яка їхня доля? Цілком можливо, що і вони потрапили у полон. Залишалося тільки чекати. І знову чекати. 

ДАБИЖА:

Чекаємо.

  Минув якийсь час і Дабижа та Скакун зустрілися у каюті екіпажу. У кожного з них було щось схоже на товстий зошит чи журнал. 

СКАКУН:

Ну, без лінгвіста нам не розібратися у цих рукописах, чи що воно таке. Що будемо робити?

ДАБИЖА:

Треба зачекати наших.

  Спрацювала рація на прийом сигналу, і Олексій з Анатолієм почули голос Вавилова.

ВАВИЛОВ:

Ми вже підлітаємо до вас. Із космольота поки не виходити. У нас проблеми з космольотом.

ДАБИЖА:

Що трапилося?

ВАВИЛОВ:

Нас знову підбили.

ДАБИЖА:

Зараз ми…

ВАВИЛОВ:

З космольота не виходити!

  Зрозумівши, що у цій ситуації краще із зв’язківцем не сперечатися, біолог відповів:

ДАБИЖА:

Зрозумів. З космольота не

виходити. Кінець зв’язку.

  Через кілька хвилин Дабижа та Скакун почули легкий гуркіт мотору. Це був їхній космоліт.

ВАВИЛОВ

(стоїть перед

космольотом без пізнавальних

знаків):

Хлопці, ви тут?

ДАБИЖА:

Так.

ВАВИЛОВ:

Виходьте до нас. Виходьте і піднімайтесь на свій космоліт.

Скакун та Дабижа сідають на свої місця.

ВАВИЛОВ:

Можна подивитися на те, що ви знайшли на тому космольоті?

  Скакун передав зв’язківцю бортовий журнал та щось подібне до щоденника, знайдені у каютах керівника та екіпажу на космольоті без пізнавальних знаків.

ВАВИЛОВ:

Так Без лінгвіста тут не обійтися.

(звертається до Дабижі):

Олексію! Сходи до каюти де сидить наш «гість», і спробуй дізнатися що це за зошити і що тут написано. Тільки без рукоприкладства.

  Той кивнув на знак згоди, узяв зошити, і вийшов з каюти начальника експедиції.

ВАВИЛОВ:

Ну, у кого які будуть думки, прогнози стосовно того що знайдено?

ШЕЙМБЕРГ:

Важко сказати, Женю. Ми ж не знаємо що це за документи і що в них написано.

ДАВИГОРА:

Нічого страшного, Антоне. Сподіваюсь, що незабаром дізнаємося. Вже хто-хто, а Олексій з нього точно виб’є зізнання.

ВАВИЛОВ

(з докором дивиться на

товариша):

Не забувай навіщо ми тут, і у чому полягає наша робота.

  Юнак опустив очі, знаючи, що він неправий.

  Минула одна незалежна година, і на зв'язок з астронавтами, які перебували у каюті начальника експедиції, через гучномовець вийшов Олексій Дабижа який намагався у чужинця якого було захоплено, дізнатися, хто вони такі, і з якою метою прилітають на цю планету.

ВАВИЛОВ

(звертається до Дабижі):

Олексію! Що у тебе нового?

ДАБИЖА:

Мені вдалося дещо з’ясувати.

ВАВИЛОВ

(схвильовано):

Ти дізнався де наші?

ДАБИЖА:

Ні. Але я прошу, щоб сюди підійшов Давигора. Мені треба йому дещо показати.

ГОЛОС ДАВИГОРИ:

Що там у тебе?

ДАБИЖА:

Приходь, і сам усе побачиш.

  Зв'язок вимикається, а Анатолій знизавши плечами поглянув на Євгена.

ВАВИЛОВ

(посміхається):

Я не фахівець з генної інженерії. Кличе, значить, там є щось таке, що тебе має зацікавити. Гаразд. Давай підемо і побачимо що там таке.

  Коли вони були вже поруч дверей і збиралися вийти, знову спрацювала рація. На зв'язок знову виходив Дабижа.

ДАБИЖА

(кричить у рацію):

Куди ви зникли?! Тут невідомо що коїться, а ви гуляєте космольотом!

ВАВИЛОВ:

Ми вже під дверима. І спробуй без крику. Інакше ми підемо, а ти розбирайся сам.

ДАБИЖА

(звертається до Вавилова):

Ти що, хочеш хлопця до інфаркту довести?

ВАВИЛОВ

(сміється):

Нехай не кричить у рацію.

  За мить вони вже були усередині каюти у якій перебував Гавриленко з полоненим.                

ДАВИГОРА

(стоїть за спиною Дабижі):

Що тут у тебе?

  Вавилов бачить перелякане обличчя силовика.

ДАВИГОРА:

Що це з ним?

  Давигора поглянув на сидячого неподалік полоненого. Верхні та нижні його кінцівки перетворювалися то на ноги як у людей, на яких було по п’ять пальців, то на них було по три пальці, то їх не було взагалі.

  Фахівець з генної інженерії якийсь час дивився широко відкривши очі. За той час, поки він виходив у відкритий космос, йому ще не доводилося бачити подібного.

ДАВИГОРА

(ледь чутно):

Ти знаєш, Олексію, чесно сказати, я не знаю що це може бути і що з ним відбувається.

ВАВИЛОВ

(вмикає рацію,

починає викликати

хіміка):

Що трапилося? У тебе тремтить голос. Що там у вас відбувається?

ШЕЙМБЕРГ:

Просто тут невідомо що коїться. Щось схоже на мутацію.

(трохи помовчавши):

Приходь і поглянь ти, бо

Анатолій каже, що йому такі

випадки не траплялися.

Можливо, ти нам допоможеш.

ВАВИЛОВ:

Не впевнений. Вже якщо не допоміг генетик, то мені там робити точно нема що. Гаразд. Я зараз буду 

  Весь цей час, поки Вавилов, Гавриленко та Давигора чекали на Шеймберга, вони не зводили очей із полоненого. Його кінцівки продовжували змінюватися як і тоді, коли генетик у супроводі зв’язківця увійшов до каюти.

ШЕЙМБЕРГ

(стоїть за

спинами Вавилова, Дабижі та

Давигори):

Що тут у вас відбувається?

ВАВИЛОВ, ДАБИЖА ТА ДАВИГОРА

(хором):

Ну, нарешті!

ШЕЙМБЕРГ:

Що це з ним? Я хоч і генетик, проте, ще не доводилося стикатися з подібним.

  Проігнорувавши питання генетика, Шеймберг звернувся до біолога, при цьому не зводячи очей з полоненого.

ШЕЙМБЕРГ:

Як ти з ним спілкуєшся?

ВАВИЛОВ:

Мовою землян… Точніше він говорить ломаною мовою землян.

ШЕЙМБЕРГ

(звертається до полоненого):

Хто ви такі і що робите на цій планеті?

ПОЛОНЕНИЙ:

Теж саме я хочу запитати і у вас! Що ви тут забули?! Не заважайте нам! Відлітайте до себе у Сонячну систему!

  Усі переглянулися розгубленими поглядами. Такого перебігу подій ніхто із астронавтів не очікував.

  Вавилов зрозумів, що у даному випадку без хитрощів не можна. Ще раз поглянувши на силовика та фахівця з генної інженерії, він повернувся до чужинця зі словами:

ШЕЙМБЕРГ:

Знаєте, ми і так знаємо про що йдеться у тих записах які ми знайшли на одному із ваших космольотів. Так що розкажіть ви про що йдеться у них і що ви замислили по відношенню до мешканців цієї планети.

  Астронавти побачили як форма обличчя чужинця змінилася. Вона змінювалася дуже часто. З цих перемін можна було зрозуміти, що фігура у військовій формі хвилюється.

ПОЛОНЕНИЙ:

Я не знаю про що ви.

  Вавилов підійшов до Миколи, і щось прошепотів йому на вухо. Кивнувши той вийшов з каюти.

  За кілька хвилин двері каюти знову відчинилися і чужинець побачив, як у каюту знову увійшов той самий юнак. Але тепер його супроводжував ще один юнак.

  Полонений бачив як два юнака підійшли до того, який перед цим прошепотів одному із увійшовших щось на вухо.

ВАВИЛОВ:

Це наш лінгвіст. Якщо ви нам не розповісте що за записи були знайдені у вас на космольоті, то з цим нам допоможе наша людина.

  Кажучи це, Вавилов передав юнакові зошити.   Узявши зошити, астронавт відкрив той, що лежав першим, і почав його продивлятися. Кожна його сторінка містила рівний, наче надрукований шрифт.             Андрій Власенко, який зараз наче професійний актор грав роль лінгвіста, робив вигляд, що уважно вивчає те, що було написано у знайдених зошитах.                Мова, якою було нанесено текст, нічим не була схожа на ті мови, які відомі спочатку землянам, а потім і мешканцям інших планет Сонячної системи. Вдивляючись у рівні, наче надруковані рядки, Андрій розумів, що розібратися з тим, що це за документ, і яка інформація у ньому міститься, дійсно без лінгвіста йому буде нелегко, а точніше неможливо. Власенко прогортав кілька сторінок, але і далі історія повторювалася.

ВАВИЛОВ

(закриває

обкладинку,

замислюється):

Ну, що? Зможеш розібратися?

ВЛАСЕНКО:

На це мені потрібен час. Справа у тому, що характер почерку – якщо це можна так назвати − не схожий на жодну відому нам мову.

  Зв’язківець помітив, як обличчя вояки у мундирі засяяло. Він був задоволений тим, що ті, у кого він зараз перебуває у полоні, не зможуть прочитати того, що написано.

ВАВИЛОВ

(бачить як радіє полонений):

Ну-ну. Проте, знай: радіти тобі не довго. Ми все рівно зможемо прочитати ту інформацію, яка тут

(вказує на предмети, які продовжував тримати у руках Власенко) 

ПОЛОНЕНИЙ:

Ви просто цього не встигнете зробити. Незабаром прийдуть такі ж як я, і усіх вас вб’ють.

ВАВИЛОВ:

А що, у тебе є рація, і ти передаси про нас інформацію?

ПОЛОНЕНИЙ:

А якщо навіть, і так, то що з того?!

  Дабижа підбіг до полоненого, і, вхопивши його скрутив кінцівки назад. Антон також швидко підбіг, і почав обшукувати чужинця. Обшукавши, хімік констатував, що ніякого приладу, який би нагадував щось подібне до рації, у нього не виявлено.

  Поки розгорталися ці події, Андрій переглядав предмети, які усім своїм виглядом нагадували зошити.

ВЛАСЕНКО

(вигукує):

Євгене!

ВАВИЛОВ

(підходить до Власенка):

Що ти знайшов?

ВЛАСЕНКО:

Тут є якісь малюнки. Малюнки і я так гадаю, що це пояснення до них.

  Підходить і Шеймберг. Бере річ з рук Андрія, дивиться на малюнки та текст під ними.

ШЕЙМБЕРГ:

Я так гадаю… що це…

(придивляється уважніше до малюнків,

підходить до

чужинця, дивиться на його погони. Вигукує):

Не може бути!

АСТРОНАВТИ

(хором):

Що там?

ШЕЙМБЕРГ:

Це… Це бортовий журнал.

ДАВИГОРА:

Ти, упевнений у цьому?

ШЕЙМБЕРГ:

Цілком. Тільки я не розумію одного. Не знаю як хто, а особисто я вже не перший раз виходжу у відкритий космос, і бачив безліч рукописів, серед яких потрапляли і бортові журнали, але щоб ось так був оформлений головний документ космольота, бачу вперше. Тут же усі чини, які є у тих, з ким ми стикнулися, і ще, – повірте мені, − не один раз стикнемося. Треба розібратися остаточно.

  Андрій узяв книгу, і підійшов до чужинця у військовій формі. Поглянувши на його погон, Власенко нарахував п’ять предметів, які були нанесені на кожному погоні, і розкидані повздовж. Знайшовши точно такий само на малюнку, «лінгвіст» почав вдивлятися у текст, але потім розчаровано зітхнув.

ВЛАСЕНКО:

Поки я нічим не можу вам

допомогти. Дайте мені дві

незалежні години. За цей

час я спробую розібратися.

ВАВИЛОВ:

Гаразд.

  Шеймберг, Давигора, Вавилов та Власенко виходять з каюти, а Дабижа залишається з чужинцем. Але тепер він був вже як охоронець.

  Повернувшись до каюти начальника експедиції, звідки Вавилов пішов до каюти, у якій перебуває під вартою чужинець, зв’язківець підсумував звертаючись до товаришів, що їхній заручник не бажає розповідати хто прилітає на планету і з якою метою. Потім він дає доручення Давигорі пошукати у Світовому Мозку інформацію, яка стосується даного шрифту.

  Давигора виходить.

ВАВИЛОВ:

Що робитимемо у ситуації, яка склалася?

ШЕЙМБЕРГ:

Особисто у мене пропозицій ніяких немає, окрім однієї.

ВАВИЛОВ:

Поділися.

ШЕЙМБЕРГ:

(продовжує):

Пропоную, у тому разі, якщо космоліт без пізнавальних знаків ще раз з’явиться над планетою, просто захопити його разом з екіпажем, і сказати, що ми їх відпустимо тільки тоді, коли побачимо своїх товаришів живими та здоровими.

ГАВРИЛЕНКО:

І як ти це собі уявляєш? Ти ж хімік, а не боєць силової підтримки і маєш розуміти, що пропонуєш те, що аж ніяк нездійсненне. Нездійсненне тому, що…

ШЕЙМБЕРГ

(закінчує фразу за Гавриленка):

…потужна магнітна гармата. Я це пам’ятаю. Але ж і ти, Женю, не забувай, що гармату можна відрегулювати і встановити будь-яку потужність.

ВАВИЛОВ:

Антон правий. Гармату дійсно можна відрегулювати на будь-яку потужність. Проте, треба враховувати і те, що можна встановити на таку потужність, що промінь просто не досягне своєї цілі. Але, у нас іншого виходу нема. Тож, давайте прорахуємо яка має бути потужність гармати, щоб збити космоліт і при цьому ті, хто там знаходиться не загинули. Якщо, скажімо, на потужності двадцять ми збиваємо літальний апарат, і при цьому його екіпаж весь гине, то для здійснення того, що запропонував Антон, нам потрібно встановити потужність гармати приблизно на п’ять пунктів, а то і наполовину менше ніж зараз. Почнемо з п’яти.

  Дабижа підійшов до пульта магнітної гармати і встановив той рівень про який щойно говорив Вавилов.

  Євген вдихнув повітря, щоб віддати наказ про ще один похід на підбитий космоліт, і забрати усю зброю, яка там є, але не встиг. Його випередив пілот, який сидячи за штурвалом дивився у оглядове скло, і готовий у будь-який момент підняти угору космоліт.

ВАВИЛОВ:

А ось і наші «гості».                   

Усі поглянули у лобове скло, перед яким сидів Власенко. Прямо до них наближався черговий – вже третій за ліком – космічний корабель без пізнавальних знаків. Ті, хто був відповідальний за роботу тих чи інших систем, не чекаючи команди увімкнули їх на повну потужність, і лише поглядами давали зрозуміти, що у них усе готово до бою. Вавилов як інженер анігіляційних установок – на даний момент він виконував саме цю роботу – ще раз перевірив готовність магнітної гармати, так само як і решта, дав сигнал, що і у нього все готово до бою.

Проте, так, як планували астронавти із Сонячної системи, не відбулося. Космоліт без пізнавальних знаків пролетів над «Сонячним сяйвом», після чого астронавти почули голос з ворожого літального апарату.

ГОЛОС

(лунає із

космольота без пізнавальних

знаків):

Пропоную домовитися! Ми вам віддаємо ваших товаришів, ви нам – нашого, і ви повертаєтеся у Сонячну систему, і більше не заважаєте ні нам, ні тим, хто мешкає на цій планеті.

  Астронавти переглядаються між собою. У відповідь Вавилов хитає головою, даючи зрозуміти, що це не можливо. Не для того вони прилетіли сюди, щоб зараз не виконавши завдання яке перед ними поставлене, повертатися додому.   

ВАВИЛОВ 

(звертається до

голосу):

Нам треба подумати.

ГОЛОС:

А тут нічого думати!

Погоджуйтесь!

  Зв’язківець замислився. Зараз він прораховував усілякі варіанти: як можливі, так і неможливі. Вираз його обличчя говорив про одне: як би там не склалося далі, вони мають продовжити роботу на планеті.

ВАВИЛОВ

(піднімає угору ліву руку):

Ми згодні!

  Космоліт без пізнавальних знаків важко почав заходити на посадку.

ВАВИЛОВ

(звертається до

Власенка):

Андрію! Зверни увагу, як довго вони заходить на посадку. Упевнений, що цього часу нам цілком достатньо, щоб збити цього «малюка».

ВЛАСЕНКО:

Відразу після обміну?

ВАВИЛОВ:

Не зовсім. Треба трохи відлетіти, щоб вони побачили, що ми дійсно маємо намір залишити планету. А тільки потім Пінчук відтягне на себе важіль «магнітки».

  Пінчук кивнув, сів поруч важеля магнітної гармати, і почав дивитися в оглядове скло пілота.                

  Космоліт без пізнавальних знаків почав заходити на посадку, і згодом сів неподалік «Сонячного сяйва». З нього вийшло кілька постатей. Поруч них стояли астронавти які були на капсулі, і яким було дано завдання облетіти планету і скласти її карту. Володимир Фурсов, який весь цей час був поруч полоненого, вивів його для обміну. Тримаючи чужинця, силовик хотів озирнутися, але не став цього робити, бо розумів, що найменший погляд чи рух у бік свого літального апарату, може бути розцінено як невиконання досягнутої домовленості, навіть, якщо її досягнуто з піратами. А те, що воно так і є, ніхто із астронавтів не сумнівався.

  Силовик продовжував тримати заручника, при цьому поглядом зустрівся з товаришами. Він був здивований, але команда капсули була неушкодженою. Принаймні, так здавалося на перший погляд.

  Коли астронавти які склали команду капсули були тільки на шляху до свого космольота, а обидва літальні апарати трохи відірвалися від поверхні планети, у астронавтів від Сонячної системи не витримали нерви. Збоку команди космольота «Сонячне сяйво» почався обстріл літального апарату без пізнавальних знаків. Як не намагалися астронавти які перебували на космольоті з пізнавальними знаками Сонячної системи хоч один раз влучити у космоліт без пізнавальних знаків, у них нічого не виходило.  Раптом астронавти, які перебували на «Сонячному сяйві» відчули, як їхній літальний апарат почав втрачати висоту, і згодом кудись впав.

ГАВРИЛЕНКО:

Якась рідина. Де ми? Що з нашим космольотом?

(дивиться під

ноги, вигукує):

Тонемо!

ВАВИЛОВ:

Злетіти!

ВЛАСЕНКО:

Не можу! Не спрацьовує мотор. Запалення немає!

ВАВИЛОВ

(вигукує):

Чорт забирай! Набрати якомога більше води та їжі!

  Минув якийсь час, і усі були готові до того, щоб покинути космоліт.

  Вавилов Розумів, що відкривати боковий люк небезпечно, тому, що відразу до салону почне набиратися вода, і тоді ніхто не врятується.

ВАВИЛОВ:

Відкрити верхній люк!

  Відчинили люк. Командир силової підтримки виліз на корпус космольота першим, і почав допомагати вибиратися астронавтам основної групи одному за одним. Коли останній член основної групи вже був нагорі, почали вибиратися з тонучого космольота зв’язківець який був за старшого і решта бойовиків силової підтримки. Представник силової підтримки сидячи на корпусі споруди яка свого часу мала назву «Дослідницький космоліт «Сонячне сяйво», продовжував допомагати товаришам вибиратися нагору. І ось, у тонучому космольоті вже майже нікого не залишилося, окрім зв’язківця та командира силової підтримки. Володимир Фурсов допоміг Вавилову вибратися нагору, потім почав вибиратися і сам.

------------------------------------------------------------------------------------------

ВАВИЛОВ:

Усі вибралися? Усередині нікого не залишилося?

  Дабижа усе ще сидить на корпусі космольота. Зазирає усередину.

ДАБИЖА:

Усі тут.

ВАВИЛОВ:

Тоді, стрибаємо у воду.

  Усі як один стрибнули у рідину, яка нагадувала воду, і попливли у напрямку берега, кожен тримаючи пакунки.

  П’ятеро астронавтів основної групи і три представники силової підтримки збройних сил Землі військово-космічного флоту Сонячної системи, які щойно видряпалися з невідомої їм рідини, так схожої на воду, стояли на березі, і обмірковували, що робити далі.

  Сама ж рідина була фіолетового кольору, а ґрунт, на якому вони стояли був коричневим. Місцевість була відкритою. Ніде не було хоча б якоїсь рослинності чи чогось схожого на неї.

  Власенко, так як йому керувати вже було нічим, – свій космоліт вони втратили кілька хвилин тому, – дивився навкруги, все ж сподіваючись побачити хоч щось схоже на рослини. Правда не такі як наприклад на Плутоні, де він не один раз побував у дитинстві з батьками, і бачив багато як йому тоді здавалося, екзотичних рослин та тварин. Нехай тутешні рослинний та тваринний світ не такі як у Сонячній системі, все рівно хотілося на нього подивитися.

  Втративши цікавість до загального виду місцевості, Власенко почав роздивлятися поверхню на якій вони стояли.

ВЛАСЕНКО

(відриває погляд від поверхні):

Мені здається, що нас і тут знайдуть.

ВАВИЛОВ:

Цілком можливо. Вже надто ми виділяємося на цьому фоні.

ГАВРИЛЕНКО:

Хтось дивився на свій скафандр?

ВАВИЛОВ

(дивиться на свій скафандр):

А що трапилося?

  Усі як по команді зробили теж саме.

  Скафандри на астронавтах поміняли колір, наче їх хтось перефарбував. З рожевих скафандри перетворилися на фіолетові.

ДАВИГОРА

(перелякано

вигукує):

Що з нашими скафандрами?!

ГАВРИЛЕНКО:

Це, очевидно, після того, як ми невідомо у чому «покупалися». Зараз я це перевірю.

ДАВИГОРА:

І як ти це собі уявляєш? Чи не збираєшся знову полізти туди…

(він показав на рідину невідомого походження розміром з річку):

Пірнеш, знайдеш затонулий

космоліт…

ГАВРИЛЕНКО

(кричить на Давигору):

Все! Досить!

  Так. Він зовсім забув, що усе приладдя для досліджень затонуло разом з космольотом. Проте, безвихідних ситуацій, як відомо, не буває.

ВАВИЛОВ

(звертається до Давигори):

Ти краще скажи, що нам робити далі?

ДАВИГОРА:

Ну… Треба шукати наших.

Питання тільки де і головним чином, як шукати?

ШЕЙМБЕРГ:

А рації? Можна спробувати вийти на зв'язок хоча б з пошуковою групою.

ДАБИЖА:

Взагалі-то, на даний момент, пошукова група – це ми. А Анатолій правий – треба шукати наших.

ВАВИЛОВ:

Воно то так. Можна скористатися раціями. Проте, це досить ризикований крок. Справа у тому, що нас можуть викрити, і тоді вже точно нікого з нас живими не залишать.

БАБЕНКО:

Що ж робити? Треба ж якось принаймні, дійти до міста, нехай і покинутого. Саме там ми зможемо тимчасово заховатися.

ДАВИГОРА

(звертається до Вавилова):

Не забувай, що по-перше це не маленька відстань, а по-друге – ми не знаємо тутешніх місць.

  Дабижа заперечливо хитає головою.

ДАБИЖА:

Я хоча і не керівник групи, нехай навіть на даний момент, особисто я пропоную залишитися тут.

ВЛАСЕНКО:

Це чому?

ВАВИЛОВ:

Ніхто нікуди не піде. Я на правах керівника групи наполягаю, щоб ми залишилися тут.

ДАВИГОРА:

Можу побитися об заклад, що Павлюк, Токарєв та Бещук, вже чекають нас і шукають разом з космольотом.

ВАВИЛОВ:

…якого немає.. То що ж все таки будемо робити? Адже ми не те, що ракетою, ми навіть не можемо скористатись рацією.

ГАВРИЛЕНКО:

Не знаю, як хто, а у мене вже готові два намети: один медичний, інший – для решти.

У голосі Гавриленка теж не відчувалося оптимізму. Він був розчарований тим, що вони не можуть йти.

  Астронавти поглянули у той бік, де стояв біолог. Поруч нього стояли два намети під колір грунту. Один був розрахований на чотирьох, інший – на дванадцять осіб.

ГАВРИЛЕНКО:

Чотиримісний – це буде медичний, а той, що стоїть поруч – для решти.

  Астронавти, бачачи безвихідне положення, погодилися з тим становищем, у якому вони опинилися.

ВАВИЛОВ

(приречено):

Доведеться сидіти поруч невідомо чого, і чекати теж невідомо чого.

  Юнак відвернувся і почав йти убік фіолетової рідини. Не доходячи до неї метрів п'ятнадцять, він зупинився пильно вдивляючись туди, де затонув їхній космоліт.

  Літальний апарат на якому команда на чолі з Павлюком вийшла у відкритий космос узявши курс на планету, де вони зараз перебувають, − це самий новий екземпляр виготовлений на замовлення відділу цивільної авіації Землі Космічного флоту Сонячної системи. Перед тим, як запустити його у серійне виробництво, було вирішено спочатку випробувати новий космоліт давши можливість дослідницькій команді Петра Павлюка полетіти на планету де її команда зараз і перебуває. Після чого, якщо політ виявиться успішним, запустити космоліт у серійне виробництво і приймати на нього замовлення.

ВАВИЛОВ

(продовжує стояти поруч рожевої рідини невідомого походження, говорить сам до себе):

Космоліт втратили, решта команди невідомо де… І судячи з усього, поставлене завдання так і не буде виконаним…

ГОЛОС

(позаду

Вавилова):

Ніхто з нас не винен, що так трапилося.

  Від несподіванки юнак здригнувся усім тілом. Рвучко повернувшись, він побачив за спиною хіміка.

ВАВИЛОВ:

Ти налякав мене.

ШЕЙМБЕРГ:

Вибач, я не хотів.

  Вавилов повернувся, і зустрівся поглядом з товаришем. У погляді зв’язківця хімік прочитав одне-єдине запитання «Що робити у ситуації, яка склалася?»            

ВАВИЛОВ:

Я не знаю що тобі сказати. Нам час йти до наших. Вже досить низько головне світило планети. Незабаром ніч, і нам треба відпочивати.

  Вавилов почав йти у бік наметів, а зв’язківець ще затримався на місці.

ВАВИЛОВ

(підходить до

наметів):

Треба встановити чергування. Значить так. Сьогодні…     

  Зв’язківець вже в черговий раз не закінчив своєї думки. Хімік, який все ще стояв поруч рожевої рідини, вигукнув:

Шеймберг продовжує стояти поруч рожевої рідини.

ШЕЙМБЕРГ

(вигукує):

Погляньте! У наш бік летить якась тварюка!

  Астронавти повернулися у той бік, де стояв і куди показував їхній колега.                           Велетенське створіння подібне до якогось птаха летіло у їхній бік. Стоячи неподалік наметів, вони бачили як потвора спочатку опустилася на рожеву рідину, і почала роздивлятися довкола себе. Потім пролунав якийсь приголомшливий крик, і велетень змахнувши крилами, полетів убік тих, хто стояв на березі. Чим ближче він наближався до берега, тим гучнішими і частішими були його крики.

ВАВИЛОВ

(кричить):

Приготувати бластери!

Спробуємо його уполювати

  Та було занадто пізно.

  Помітивши, що хтось стоїть неподалік нього, потвора кинулася убік берега. Якусь мить астронавти стояли наче вони з каменю. Врешті решт, вихопивши бластери, Вавилов та Шеймберг спрямувавши їх у бік потвори яка продовжувала летіти до берега, одночасно, наче за командою, натиснули на гачки зброї. Велетень несамовито заревів, і кинувся на Шеймберга який стояв ближче.

  Бачачи, що нічого не виходить, звір розлютився ще більше. Гавриленко ухопив свою зброю, і натиснув на спусковий гачок. Промінь його бластера влучив в око монстра. Той завив від болю, і за мить впав на поверхню планети.

  Продовжуючи тримати зброю націленою на велетня, Гавриленко підійшов до нього, але той вже не рухався.

  Тільки тепер астронавти роздивилися розміри того, хто вчинив напад. Він був близько двадцяти метрів завдовжки, з дзьобом як у шуліки, а крила були, як здалося астронавтам на перший погляд, удвічі більшими за свого власника.

ШЕЙМБЕРГ

(важко дихає,

дивиться на

нерухомо

лежачого птаха):

Так. Когось з нас йому проковтнути, це як мені викурити сигару.

Давигора щойно закінчив чистити зброю.

ДАВИГОРА

(виходить з медичного намету, посміхається):

Мабуть, він був голодним, якщо намагався вчинити напад саме на тебе.             

Астронавти дивляться на Шеймберга, усміхаються.

ВАВИЛОВ

(обводить

поглядом

усміхнених

товаришів):

Давайте не забувати, що планета, на якій ми зараз перебуваємо, нам незнайома, і треба поводитися обережно.

ШЕЙМБЕРГ

(втамувавши подих):

Хтось хотів призначити чергових на цю ніч. Так ось. Цієї ночі чергуватиму я з Дабижею.

ВАВИЛОВ:

Гаразд. Завтра вирушаємо на пошуки наших.

ГАВРИЛЕНКО:

Взагалі-то, я не думаю, що це гарна ідея. Ті, хто сюди прилітає упевнені, що ми загинули. Так? А якщо так, то нам краще пересидіти тут. Тим більше, що вони сюди навряд чи навідаються.

ПІНЧУК

(звертається до Гавриленка):

А як ти поясниш те, що на нас напали ці тварюки? Невже вони літають самостійно? І потім, невже ти гадаєш, що ці велетні – це фауна тутешніх місць?

ГАВРИЛЕНКО:

Я не знаю…

ДАВИГОРА:

Не забувай…

ВАВИЛОВ

(перебиває

Давигору):

Про те, що місцевість тут відкрита, Я пам’ятаю. Саме тому нам треба встановити чергування. А стосовно того, щоб звідси піти, я теж проти. Тому нехай ті, хто сюди прилітає, думають, що ми загинули.

ШЕЙМБЕРГ:

А як же наші? Вони ж теж думатимуть, що або ми загинули, або щось ще трапилося.

ВАВИЛОВ

(наполегливо):

І все-таки, ми маємо пересидіти тут.

  Тим, хто зараз був поруч зв’язківця, нічого не залишалося, окрім як погодитися із товаришем.

  Головне світило планети вже майже опустилося. Виднілася тільки його верхівка, яка ще освітлювала поверхню.

ВАВИЛОВ:

А зараз усі у намет. Треба відпочивати. Що нам робити у цій ситуації, обміркуємо завтра.

  Йшла четверта незалежна доба відтоді, як астронавти дослідницької команди під керівництвом Петра Павлюка залишили межі Сонячної системи і відправилися на далеку та чужу для усіх них планету ім’я якій Рітла.

  Із цих дев’яноста шести годин незалежного часу, пошукова група, астронавти якої пішли шукати тих, хто перебував на капсулі, і яку очолив начальник експедиції, вели пошукові роботи вже протягом сімдесяти двох незалежних годин.

  Третя незалежна доба пошуків на цей момент була саме у розпалі.

Головне світило планети зараз лише починало підніматися із-за горизонту. На той момент коли астронавти продовжили свій пошук, головного світила планети видно ще не було. Воно з’явилося згодом і почало поволі підніматися.

ТОКАРЄВ

(звертається до Павлюка):

Знаєш, Петре, ми обійшли майже всю планету, а наших товаришів так і не знайшли.

ПАВЛЮК:

Не забувай про те, що ми знайшли тільки капсулу. Тож, цілком можливо, що вони все ж живі і десь переховуються.

ТОКАРЄВ:

Звичайно, втратили капсулу і втекли від тих, хто на космольоті без пізнавальних знаків. Ти ще скажи, що вони на супутник пішли пішки!

  Бачачи, що ця невеличка суперечка може перерости у справжню сварку, Павлюк вирішив спробувати запобігти сварці і заспокоїти товариша.

ПАВЛЮК

(звертається до Токарєва):

По-перше, давай не будемо сваритися. По-друге, пошуки будуть продовжені. Їх ніхто не відміняв! Тобі зрозуміло? Заперечення будуть?

  Токарєв опускає очі.

Токарєв поглянув на Скакуна, який так само як він, був явно незгоден з начальником експедиції стосовно продовження роботи на планеті.

ПАВЛЮК: 

Хлопці! Ви ж молоді фахівці своєї справи. Невже ви не розумієте, що якщо ми припинимо роботу, і повернемося на Землю, то що ми у такому разі скажемо керівництву? Ось уяви обі таку…

СКАКУН:

Я зрозумів тебе, Петре.

  Поки Павлюк гасив невеличку іскру навіть не суперечки, а швидше вів пояснювальну роботу стосовно поведінки як астронавігатора, так і силовика, сам Анатолій Скакун весь цей час роздивлявся навкруги. Вони підходили до чергової галявини. На ній було видно якісь рослини.

СКАКУН:

Схоже на ліс.

ПАВЛЮК:

Що? Ти щось сказав?

Предмети так схожі на рослини до яких наближалися Павлюк, Токарєв та Скакун, поступово збільшувалися.

СКАКУН

(вказує убік невідомих предметів):

Начебто, ліс попереду.

  Павлюк подивився у той бік, куди показував силовик. Дійсно. Попереду них виднілися якісь рослини. Вони були заввишки як дерева у лісах третьої планети Сонячної системи. З тієї відстані, на якій знаходилися астронавти, висоту цих рослин визначити було важко.

  Начальник експедиції підняв угору руку, цим самим даючи команду, щоб астронавігатор зупинився. Зараз ні у кого з них не було жодного приладу, щоб можна було б визначити відстань до того, на що вказав Скакун.

СКАКУН

(звертається до Павлюка): 

Може, спробуємо дізнатися, що це таке? Все рівно треба вивчати і саму планету.

ПАВЛЮК:

Вивчати, звичайно, треба. Але не треба забувати і про нашу основну роботу.

  Отримавши дозвіл, Анатолій біжить у бік того, що він помітив.

ПАВЛЮК

(кричить, звертається до Скакуна):

Стій! Ти знаєш що то таке?

Скакун заперечливо хитає головою.

ПАВЛЮК:

А коли ні, то чому біжиш?!

СКАКУН:

Просто хочеться…

ПАВЛЮК:

Мені теж багато чого хочеться. Проте я не біжу невідомо до чого. І потім: ти знаєш ці місця?

СКАКУН:

Ні. Так само, як і решта

команди.

ПАВЛЮК:

А коли так, то раджу не випереджати події. Це тобі не на Венері чи Марсі, де ти знаєш кожен куточок наче п’ять своїх пальців. Зрозуміло?

СКАКУН

(по-військовому):

Так точно!

ПАВЛЮК:

А зараз пішли. Але цього разу в його голосі не відчувалося ніякої офіційності.

  Поки йшли, Петро постійно озирався, сподіваючись побачити бодай одну сигнальну ракету, випущену із «Сонячного сяйва».

СКАКУН

(звертається до Павлюка):

Що трапилося, Петре?.

ПАВЛЮК

(стурбовано):

Не видно жодної ракети від наших.

СКАКУН:

Не турбуйся. Можливо вони

забули…

ПАВЛЮК:

«Забули» так само як і команда капсули? Мені це не подобається. Треба зв’язатися з ними і з’ясувати що трапилося.

  Петро відчув як по ньому пробігли мурахи, потім на обличчі з’явилися краплинки холодного поту. Він поглянув на незалежний годинник. Як і раніше, він не працював. У відчаї Павлюк застогнав. Витягнувши рацію, він почав викликати тих, хто залишився на космольоті. Після кількох невдалих викликів на які так ніхто і не відгукнувся, він облишив спроби, і якось розгублено подивився на представника силової підтримки.

  Озирнувшись, Павлюк не побачив поруч Анатолія.

ПАВЛЮК

(вигукує):

Ракетницю! Дай ракетницю!

  Підбігає Скакун з ракетницею у руці.

СКАКУН:

Що трапилося? Десь видно

команду капсули?

ПАВЛЮК

(вигукує):

Наші зникли!

СКАКУН

(нічого не

розуміючи):

Ну, так. Зникла капсула, а ми ведемо пошуки тих, хто на ній був.

ПАВЛЮК

(кричить):

Яка до біса капсула?! Не відповідають ті, хто знаходиться на космольоті!

СКАКУН:

«Головний» не відповідає?

  Вихопивши з рук силовика ракетницю, Павлюк спрямував її угору і натиснув на гачок. Ракета злетіла угору, і розсипавшись зеленими вогнями, почала стрімко падати униз.

СКАКУН:

А ти не боїшся, що…

ПАВЛЮК

(перебиває Скакуна):

До бісу безпеку! Зараз мова про це не йде!

  Петро опустив ракетницю, і почав озиратися на усі боки, чекаючи, відповіді від тих, хто залишився на космольоті. Минув якийсь час, і Павлюк із Скакуном, побачили збоку предметів, які стояли удалині і до яких вони збиралися йти, вилетіли теж три сигнальні ракети. Але вони були червоного кольору.

СКАКУН

(радісно вигукує):

Вони живі!

ПАВЛЮК:

Це, добре.

(вказує у той бік, звідки вилетіли сигнальні ракети):

А хіба космоліт садили там?

  Скакун заперечливо хитає головою.

ПАВЛЮК:

Тоді, чому звідти вилетіли ракети?

СКАКУН:

А ти не припускаєш, що це може бути пастка, яку вирішили виставити ті, хто прилітає сюди на космольоті без пізнавальних знаків?

ПАВЛЮК:

Це не є неймовірна гіпотеза. Особливо, враховуючи те, що на даний момент ми не разом. Ось вони і вирішили побачивши нашу ракету, подати сигнал, що, начебто, це наші, і, коли ми прийдемо, вони нас просто перестріляють, наче диких качок.

СКАКУН:

Цілком можливий розвиток подій. А враховуючи те, що ми прийдемо пішки…

ПАВЛЮК

(розгублено):

А що ж тоді робити? Має ж

бути якийсь вихід?

СКАКУН

(заперечливо

хитає головою):

Виходу нема. Саме тому ми маємо піти у той бік. – Скакун вказав туди, звідки були випущені сигнальні ракети.

  Предмети до яких підходили Павлюк, Токарєв та Скакун, були заввишки до сорока метрів, і різноманітними за формою. Тут можна було побачити майже усі геометричні фігури, які відомі людям. Кожна з них була різною по товщині. Траплялися фігури і у формі пірамід. Складалося враження, що їх хтось навмисне зробив такими, пройшовшись по поверхні рубанком. Якщо придивитися, то можна помітити, що на поверхні кожного з них наче вирізані маленькі геометричні фігурки, ідентичні до тих, на поверхні яких вони знаходяться. Під кожною з таких фігур лежали точно такі ж предмети, які бачили астронавти, коли здійснили посадку на планеті.

  Підійшовши до фігури, Скакун підняв один із безлічі предметів, які лежали поруч.

СКАКУН

(роздивляється предмет):

Точнісінько такі ми бачили, коли сідали.

ПАВЛЮК:

Ти, можеш сказати, що це таке?

СКАКУН

(продовжує крутити у руці невідому річ):

Ну… Ні. Поки не можу.

  Скакун поглянув угору. Враження було таке, що стовбур, чи те, що було на нього схоже, складалося з кількох майданчиків, від яких відходили такі ж фігури, як і ті, що стояли на поверхні. Від них відгалужувалися фігури, наче дві краплі води схожі на великі. Силовик пройшовся і подивився угору на інші фігури. Вони були влаштовані так само, як і та, поруч якої він щойно стояв.

СКАКУН

(бурмоче сам до

себе):

Цікаво…

ПАВЛЮК:

Що ти побачив, Анатолію?

СКАКУН

(не відриває очей від верхівки):

Угору йдуть кілька начебто майданчиків. Перший з них знаходиться на відстані близько п’яти метрів від поверхні. Наступний… Не можу визначити. Не видно.

  Скакун підійшов упритул до фігури, і, вхопивши її руками, зробив кілька рухів, намагаючись вилізти на стовбур. Але коли він проліз близько метра, то відчув, що його руки стали вогкими, і він миттєво з’їхав униз. Юнак спробував ще раз, але і цього разу усе трапилося точно так як і кілька секунд тому.

СКАКУН

(розчаровано):

Е-ех! Шкода, що я не біолог! Мене дуже зацікавили ці предмети чи тутешні рослини… Чи що воно таке…

ПАВЛЮК:

Гаразд. Пішли далі. Але пам’ятайте: тут можуть водитися як місцеві птахи, так і звірі. Тож, будьмо гранично обережними. І саме головне: триматися поруч одне одного.

  Тримаючись поруч, астронавти вже йшли між геометричних фігур. Чим далі вони заходили, тим більше їх ставало, і тим частіше вони траплялися на шляху. Продовжуючи йти, члени пошукової групи роздивлялися по боках. Ось вже почали траплятися і невеличкі фігурки, подібні до велетнів. Предметів, які бачили астронавти коли вони тільки підійшли сюди, ставало все більше і більше.

  Раптом Скакун зупинився, і почав озиратися навколо. Фігури серед яких він ішов з Павлюком та Токарєвим, раптом почали чорніти. Їхній природний вигляд, який вони мали коли підійшли астронавти, почав втрачатися. Усі без винятку фігури стали раптом покрученими. Місцевість набувала загрозливого вигляду.

ПАВЛЮК

(звертається до Скакуна):

Що трапилося?

  Від несподіванки той нічого не зміг сказати, а лише показав на предмети, обводячи їх рукою.

ПАВЛЮК

(дивиться на

предмети):

Почорніли фігури… Що б це

могло означати?

СКАКУН

(не зводить очей з предметів, ледь говорить):

Щось тут не так… Чому вони раптом почорніли? І причому, усі!

ПАВЛЮК:

Не знаю… Але не дивлячись на це, ми маємо йти далі. Приготуйте бластери.

Павлюк теж дістає свою табельну зброю, якою його було нагороджено при отриманні чергового звання. 

СКАКУН

(звертається до Павлюка, пошепки):

Як далеко ми знаходимося?.

ПАВЛЮК:

Ну… Метрів на п’ятсот. 

  Вони озирнулися. Але, що це? Виходу видно не було. Юнаки перезирнулися між собою, і подивилися знову у протилежний бік. Ні. Їм не здалося. Вже за п’ятсот метрів від околиці у цій місцевості, де зараз перебували астронавти стало майже темно.

ПАВЛЮК:

Треба йти далі.

  Чим далі вони просувалися, тим як здавалося астронавтам, ставало темніше. Здавалося, що ці геометричні велетні, повз які проходила Петро, Віктор та Валерій, зараз нахиляться і вхоплять когось з них. Усім було якось не по собі. Обливав холодний піт та мурахи бігли по спинах кожного з них.

  Петро підняв угору руку, і силовик з астронавігатором зупинилися. Минув якийсь час, але світліше не ставало. Почали лунати якісь звуки. Вони з кожною хвилиною наближалися до астронавтів.

СКАКУН

(пошепки):

Що це за звуки?

ПАВЛЮК

(пошепки):

Якби я знав. Я тут так само як і ти вперше.

ТОКАРЄВ

(вигукує, ледь

розпізнавши у темряві силует птаха):

Щось подібне до птаха!

  Метрів за тридцять від Павлюка, Токарєва та Скакуна наче з-під поверхні виріс велетенський силует контурами схожий на птаха. Щосекунди він наближався до астронавтів, які продовжували нерухомо стояти. Здавалося, цієї миті вони були такі ж безпомічні, як малі діти.

  Продовжуючи дивитися прямо на силует, астронавти одночасно вихопили зброю, і не цілячись випустили кілька променів у бік силуету. Пролунав оглушливий зойк. Начальник експедиції, астронавігатор та силовик продовжували стріляти із бластерів доти, доки крики не припинилися. Коли велетень почав падати, усі троє ледь встигли відбігти убік. Проломивши кілька фігур, силует велетня впав на поверхню.

  Скакун підійшов до силуету.

СКАКУН:

Присвіти, будь ласка. Нічого собі розміри! 

ПАВЛЮК

(вигукує):

Це неймовірно! Я такого ще не бачив! Як ти гадаєш, Анатолію, зможемо ми його нести чи ні?

  Петрові ніхто не відповів. Павлюк роззирається довкола, і бачить, силует силовика, який присівши навпочіпки поруч дерева щось робить.

ПАВЛЮК:

Анатолію! Допоможи мені!  

  Лунають кроки Скакуна, потім зойк.

ПАВЛЮК:

Що трапилося?

СКАКУН:

Загримів. Зачепився… за

крильце… маленьке…

ПАВЛЮК

(звертається до Скакуна, схвильовано):

Анатолію, ти живий?

СКАКУН

(встає):

Та, що зі мною трапиться?

  Очікуючи, що після падіння почнуть пашіти руки, як це часто буває коли впадеш на асфальт, Анатолій якусь мить нерухомо стоїть.

СКАКУН

(вигукує):

Нічого не розумію!

ПАВЛЮК:

Що таке? 

СКАКУН:

Не знаю чому, але у мене після падіння не печуть руки!

ПАВЛЮК:

Звичайно! Вони у тебе не будуть пекти. Не забувай, що тут не та гравітація, що на Землі.

(підстрибує, але за секунду стоїть на поверхні):

Нічого не розумію. Невже тут така ж гравітація, як і на Землі?

СКАКУН:

Ось бачиш? А ти кажеш «гравітація», «гравітація».

ПАВЛЮК:

Ну, стосовно того, яка тут гравітація, нам ще це потрібно з’ясувати. А поки пішли далі. Тобі точно не боляче?

СКАКУН

(наполегливо):

Кажу тобі, що я у порядку! 

ПАВЛЮК:

Тоді пішли далі.

СКАКУН:

Зачекай, Петре.

ПАВЛЮК:

Що трапилося?

СКАКУН:

Допоможи мені

ПАВЛЮК:

Ти хочеш його забрати?

СКАКУН:

Звичайно. А що такого?

ПАВЛЮК:

Ти уявляєш, скільки він важить, якщо зламав ці предмети?!

СКАКУН

(наполегливо):

Нічого страшного. Харчуватися якось треба? Чи, може, я не правий?

  Скакун виявився правий. Харчі, які на даний момент знаходилися у рюкзаках астронавтів закінчувалися. Води теж майже не залишилося.

ПАВЛЮК:

Гаразд. Тільки я не уявляю, як ми його понесемо.

СКАКУН

(нахиляється):

Та, вже якось понесемо!

Ану, узяли!..

  Дружно вигукнувши «Гей!», чоловіки підняли птаха.

  Птах, якого несли начальник експедиції та силовик, усупереч їхнім побоюванням, що буде важко, виявився зовсім неважким.

ПАВЛЮК

(вигукує):

Нічого не розумію! Коли він падав, то проламав кільканадцять рослин! А несеш – навіть не відчуваєш ваги.

СКАКУН:

Щось тут не те.

  Астронавти йшли далі, продовжуючи по черзі нести щойно впольованого птаха. Йшли мовчки. Говорити зараз не було про що, і не хотілося.

  Хвилин за п'ятнадцять вони помітили, що щось почало змінюватися.

СКАКУН:

Ти нічого не помічаєш?

ПАВЛЮК:

Начебто, ні. А що трапилося?

СКАКУН:

Коли ми крикнули, не було луни.

ПАВЛЮК:

Я тобі кажу, тут не та гравітація, що на Землі.

СКАКУН

(нахиляється,

бере птаха):

Теж мені гравіметрист! Пішли. Потім з’ясуємо.

  Довго вони ще йшли, чи ні, ніхто з них цього не знав. Протягом цього часу астронавти встигли звикнути до тієї темряви яка панувала навкруги. Зараз кожен з них міг у темряві розпізнати ті предмети, повз які вони проходили.

СКАКУН:

Наче, світлішає? Чи, це мені здається?

ПАВЛЮК:

Ти просто звик до темряви. Ось тобі і здається, що світлішає.

СКАКУН:

Дозволь, я з тобою не погоджусь. Мені все ж здається, що стає світліше. Ось! Промайнула смужка світла!

  Вони зупинилися і почали вдивлятися уперед. Дійсно. За п’ятдесят метрів від того місця, де зупинилися астронавти, виднілася смужка світла.

ПАВЛЮК

(звертається до Скакуна):

Вітаю тебе, Анатолію! Незабаром ми вийдемо з цього моторошного місця.

СКАКУН

(вигукує):

Я ж казав, що світлішає!

  Незабаром троє астронавтів вийшли на місцевість, яка усім своїм виглядом нагадувала поле.

АСТРОНАВТИ

(кричать хором):

Ура-а-а!

Павлюк, Токарєв та Скакун узявшись за руки наче малі діти, кинулися бігти місцевістю. Цієї миті вони не думали про те, що на незнайомій планеті можуть заблукати, про що не раз попереджав Павлюк. 

  Пробігши кілька кроків, вони зупинилися, і озирнулися, дивлячись туди, звідки щойно вийшли. Минуло кілька хвилин, і предмети поміж яких блукали кілька хвилин тому Петро, Віктор та Анатолій, стали такими ж як тоді, коли вони сюди увійшли.

  Зробивши знову кілька кроків убік предметів невідомого походження, начальник експедиції, астронавігатор та представник силової підтримки знову побачили, як ті почали темніти.

ПАВЛЮК:

Пішли звідси.

  Коли на планеті вже у черговий раз головне світило хилилося до горизонту, Павлюк, Токарєв та Скакун вийшли до якогось русла.

ТОКАРЄВ:

Де ми?

ПАВЛЮК:

Гадаю, це щось на зразок річки.

СКАКУН:

Не знаю що це, але на даний момент мене цікавить що то за намет.

ПАВЛЮК:

Де? 

СКАКУН:

Метрів двісті від берега. Чи точніше, від того місця, яке можна так назвати.

  І дійсно. На іншому березі, метрів за триста від того місця, де стояли астронавти, придивившись, можна було помітити два намети: один більший, а інший менший. Поруч них хтось метушився.

ПАВЛЮК:

Хто це?

СКАКУН

(витягає бластер):

Зараз дізнаємося.

  Коли він націлив зброю у бік наметів, звідти вилетіла сигнальна ракета зеленого кольору.

СКАКУН

(вигукує):

Наші!

Скакун першим кинувся у русло з невідомою речовиною.

ПАВЛЮК

(затримує Скакуна):

Ти куди?!

СКАКУН:

На тому березі наші!

ПАВЛЮК:

Це, точно? А раптом це Шукачі пригод? Що тоді?

  Аби довести начальникові експедиції, що він правий, Скакун перезарядив ракетницю, і вистрілив. Минуло кілька секунд, і з протилежного берега угору вилетіла ще одна сигнальна ракета зеленого кольору.

СКАКУН

(заходить у русло):

Я ж казав, що наші!

  Слідом за представником силової підтримки кинулися астронавігатор і начальник експедиції.

  Продовжуючи тримати у руці бластер, поруч одного з наметів стояв юнак. Він пильно дивився у бік русла з тією речовиною, через яку нещодавно переходили ті астронавти які залишилися на космольоті. Це був Шеймберг.

  Хімік побачив, як три постаті – хто саме це був йому видно не було через велику відстань, − одягнені у костюми астронавтів, вийшли із гущавини геометричних фігур, і попрямувала у їхній бік.

ШЕЙМБЕРГ

(витягає бластер):

У нас проблеми.

ВАВИЛОВ

(підходить до Шеймберга):

Що трапилося?

ШЕЙМБЕРГ:

До нас гості.

ВАВИЛОВ:

Усім бойова готовність!

ДАБИЖА

(виходить з намету):

Що трапилося?

ВАВИЛОВ

(кричить):

Залишайся у наметі! Прикрийте хтось намети!

ДАБИЖА

(вигукує):

Оце так! Невідомо хто йде у наш бік, а я маю сидіти у наметі! Вже краще ти йди у намет!

  Проте, ніхто з тих, хто зараз перебував поруч наметів, не став ховатися. Усі, хто перебував у наметах почувши вигуки «бойова тривога», теж повискакували із наметів і узялися до зброї.

ВАВИЛОВ

(вигукує):

Чорт забирай! Ось що значить відкрита місцевість! Гуляють тут різні…

  Продовжуючи стояти поруч наметів, астронавти бачили як посаті які відділилася від геометричних фігур підійшла до протилежного берега русла у якому знаходилася невідома речовина.

ДАВИГОРА

(вигукує):

Наші!

ВАВИЛОВ:

Де? Звідки вони можуть тут узятися?

ДАВИГОРА:

На тому березі!

  Зв’язківець почав вдивлятися у тих, хто стояв на протилежному березі.

ВАВИЛОВ:

Та, ні. Це швидше за все ті, з ким ми маємо повоювати.

ДАВИГОРА

(дивиться на протилежний берег):

Та, ні, Женю. Схоже на те, що це дійсно наші.

  Забігши у намет, Вавилов узяв сигнальну ракету, перезарядив її зеленою ракетою, і піднявши угору ракетницю, натиснув на гачок. Потім так само випустив ще дві сигнальні ракети, які у даному випадку означали одне: «Ми у біді, і потребуємо допомоги!»

  Коли ракета злетіла над поверхнею, усі, хто перебував на протилежному березі, підняли угору руки.

ДАВИГОРА

(вигукує):

Я ж казав!           

  Підійшовши майже до самого краю берега він замахав руками, наче запрошуючи, щоб ті, хто був з протилежного боку йшли до них.

  Зрозумівши що їх знайшли свої, астронавти, які нещодавно втратили космоліт заспокоїлися і вже спокійно чекали поки їхні товариші опиняться поруч них.

ВАВИЛОВ:

Що це вони цуплять?

ШЕЙМБЕРГ:

Поки не знаю. Але зараз

дізнаємося.

  Хімік побіг допомогти товаришам дотягнути до наметів те, що вони несли.

ШЕЙМБЕРГ

(підбігає і хапає щоб допомогти):

Що це у вас?

СКАКУН

(сміється):

Канарейка!

ШЕЙМБЕРГ

(вигукує):

Нічого собі «канарейка»! Доречи, у нас теж є така ж «канарейка».

СКАКУН:

Де ви її узяли?

ШЕЙМБЕРГ

(жартує):

У річці зловили!

СКАКУН:

А серйозно?

ШЕЙМБЕРГ

(кидає птаха):

Ух!   

ПАВЛЮК:

Потім розповімо.

СКАКУН

(звертається до Шеймберга, дістає мисливського

ножа):

Ну, що, допоможеш його розрізати?

ШЕЙМБЕРГ

(здивовано):

Ти що з глузду з’їхав?

СКАКУН:

Що трапилося?

ШЕЙМБЕРГ:

Невже, ти гадаєш, що ножем зможеш розрізати цього велетня?!

СКАКУН:

Ну, так. А чим же іще?

ШЕЙМБЕРГ:

Тільки бластером!

(кладе на тіло птаха руку):

Як ти гадаєш, що це у нього?

СКАКУН:

Ну… Якщо ти кажеш що розрізати можливо тільки бластером, значить, така товста шкіра.

ШЕЙМБЕРГ:

Авжеж! Відразу видно, що біолог з тебе нікудишній!

СКАКУН:

А я на біолога і не вчився! Займаюсь тим, чим навчили!

ШЕЙМБЕРГ

(проігнорувавши слова Скакуна):

Якщо це шкіра, то що

по-твоєму ось це?    

Шеймберг витягує з кишені якийсь предмет, і простягнув Скакуну.

ТОКАРЄВ

(здивовано):

Дорогоцінне каміння? Ти хочеш сказати…

СКАКУН:

Еге ж. Саме так! Ці птахи, звірі, які тут мешкають…

СКАКУН:

… а також так звані «ліси», усе складається з дорогоцінних каменів.

ШЕЙМБЕРГ:

Чи принаймні, у них така як ти кажеш «шкіра». Це вже робота для Гавриленка. Гаразд. Пішли до наших.

СКАКУН:

А як же «канарейка»?

ШЕЙМБЕРГ:

Не хвилюйся! Тепер вона точно нікуди не полетить!

  Шеймберг та астронавти, які стояли поруч наметів, побачивши, що Скакун обходячи птаха постійно озирався на нього, дружно зареготіли.

ВАВИЛОВ

(сміється):

Чого це він?

ПАВЛЮК:

А його ледве не з’їв цей птах якого ми і принесли.

ВАВИЛОВ:

На нас теж вчинив напад точнісінько такий. То ж і у нас є такий само.

  Підходять Шеймберг та Скакун.

ПАВЛЮК:

Ну, що? Усі у зборі?

ШЕЙМБЕРГ

(тихо):

Не всі.

ПАВЛЮК:

А кого ще немає? Так, так. Нема групи астронавтів з команди Власенка та Самолова з Абдулатіповою. Їх треба визволити.

ШЕЙМБЕРГ:

Як? Адже Самойлов з Абдулатіповою на іншому кінці планети, а команда капсули взагалі невідомо де.

ПАВЛЮК:

Ми їх маємо визволити.

ШЕЙМБЕРГ:

Як ти це собі уявляєш? Особисто ти, знаєш, яка звідси відстань до того місця, де знаходяться оператор відеоспостереження та силовик? Я вже не кажу про команду капсули! 

  Павлюк не відповідає. Він роздивляється місцевість навколо наметів.

  Вавилов проходить повз Павлюка.

ПАВЛЮК

(звертається до Вавилова):

Хвилинку! А де наш космоліт?

  Вавилов опускає очі.

ПАВЛЮК:

Що трапилося?

ВАВИЛОВ:

Ми його втратили.

ПАВЛЮК:

Як це сталося?

Вавилов докладно розповідає, починаючи з того моменту, як Павлюк, Токарєв і Бещук залишили космоліт, і до того моменту як вони зустрілися.

ПАВЛЮК:

Так. У нас дійсно проблеми. Усі у намет! – наказав начальник експедиції.

  Останній астронавт заходить у намет.

ПАВЛЮК

(усіх обводить поглядом):

Що будемо робити у тій

ситуації, яка склалася?

ВАВИЛОВ:

Те, що я зараз скажу, може здатися божевіллям.

ПАВЛЮК:

Що ти маєш на увазі?

ВАВИЛОВ:

Я пропоную зв’язатися із Світланою та Петром за допомогою рації.

ДАБИЖА:

Як? Адже у нас ні у кого її нема.

ПАВЛЮК

(витягає передавальний пристрій):

Рація у мене.

  Павлюк починає викликати Самойлова та Абдулатіпову.

ПАВЛЮК

(після кількох спроб):

Нажаль, зв’язку із Петром та Світланою нема.

ШЕЙМБЕРГ:

А якщо спробувати зв’язатися з Центром управління польотом Землі?

ВАВИЛОВ:

Я не впевнений, що якщо не відповідають Самойлов з Абдулатіповою, то відповість Земля.

ГАВРИЛЕНКО

(стогне):

Ну, все. Експедиція зірвана.

(звертається до Павлюка):

Що будемо робити, Петре?

ПАВЛЮК:

Нам нічого не залишається, окрім того, як чекати ще одну експедицію.

ГАВРИЛЕНКО:

А вона прилетить?

  Павлюк мовчав, бо він не був упевнений у своїх словах.

ПАВЛЮК:

Нам потрібно запастися хоча б харчами. Ми тут пробудемо невизначений час. Дві «канарейки» у нас є, то ж я гадаю, що цього має вистачити. Принаймні, на якийсь час.

ШЕЙМБЕРГ:

«Канарейки» то є, а особисто ти можеш гарантувати, що ми нею не отруїмося?! Особисто я не можу сказати що криється під «пір’ям» цього велетня.

ПАВЛЮК:

Це ще одна загадка яку ми маємо розгадати. Сподіваюся, що цей птах все ж їстівний. Не може ж бути так, що усі «пернаті» на планеті вкриті саме так. А ці два екземпляра – Павлюк вказав на птахів – ми маємо вивчити досконаліше ніж навіть природу планети.

  Десять астронавтів включаючи і представників силової підтримки ледь розмістилися в одному з двох наметів. Зараз усі вони очікували на диво, хоча усі вони у дива не вірили.

  Система Космонет, якою був обладнаний космоліт «Сонячне сяйво», затонула разом з ним. Тож тим астронавтам які нещодавно втратили космоліт, і зараз перебували поруч русла і для яких тимчасовим місцем проживання були намети, нічого іншого не залишалося, як випустити на свій страх і ризик сигнальну ракету. Але їм поталанило у тому розумінні, що на цей сигнал пришли їхні товариші, і зараз десять членів команди треба було шукати.

  Анатолій та Микола почали готувати обід, Шеймберг із Скакуном узявши бластери, намагалися розпиляти «канарейку», як називали між собою велетенського птаха астронавти, якого напередодні вбив біолог.

  Підійшовши до створіння, Гавриленко довго дивився на нього.

ГАВРИЛЕНКО

(звертається до Скакуна):

Що це з ним? Ти начебто казав, що і у вас є такий?

СКАКУН:

Ну, так. А що трапилося?

ГАВРИЛЕНКО:

Ти його розпилював?

  Скакун хитає головою.

  Гавриленко присідає навшпиньки і провів рукою по тілу птаха.

ГАВРИЛЕНКО:

Що у нього на тілі?

  Підходить Павлюк.

ПАВЛЮК:

Ну, що у вас тут?

ГАВРИЛЕНКО

(встає):

Я хоч і біолог, і вже не вперше у відкритому космосі, проте таке бачу вперше. Тому нехай пояснить він.

(кивнув на

Шеймберга):

Схоже, що Шеймберг краще

знається на біології.

ШЕЙМБЕРГ:

Так. Я хоч його не розпилював, проте відділив від крила дуже цікаву річ. Я зараз.

  Шеймберг біжить у намет і за мить виніс якусь річ.

ШЕЙМБЕРГ

(звертається до Гавриленка протягуючи йому камінь невеликих розмірів):

Як ти гадаєш, що це таке?

  Гавриленко бере камінь, і почтнає його роздивлятися.

ГАВРИЛЕНКО:

Схоже на алмаз.

ПАВЛЮК:

Не схоже, а так воно і є.

ТОКАРЄВ:

Так ось чому не можливо його розпиляти навіть бластером! То виходить…

ПАВЛЮК:

Ну, стосовно того, чому птахи вкриті дорогоцінним камінням, ми розберемося потім. А зараз давайте трохи попрацюємо. Пропоную провести маленьку нараду, і проаналізуємо те, що ми маємо на цю хвилину.

  Інколи астронавти зверталися до начальника експедиції не за званням, а просто по імені. Так було і цього разу.

ТОКАРЄВ

(зітхає):

А що ми маємо, Петре, на цю хвилину? Космоліт втрачений, а саме головне – майже нікого немає з членів команди: команда капсули безслідно зникла і невідомо що із Самойловим та Абдулатіповою. Цілком можливо, що і вони теж зникли, або навіть їх вже немає у живих.

ГАВРИЛЕНКО:

А що робити?

ПАВЛЮК

(наполегливо):

Дочекаємося!

ТОКАРЄВ:

Ну, і чого ви зарюмсали? У нас є їстівна «канарейка», то ж з голоду ми не помремо.

БАБЕНКО:

Звичайно! А у нас як раз буде час вивчити планету!

ШЕЙМБЕРГ:

Тоді, пропоную тут і залишитися. Якщо ми з’ясували, що радіохвилі сюди не дозолять, значить, нам боятися нічого. 

  Розуміючи що потрапили у безвихідне становище, астронавтам нічого не залишалося, окрім того, як погодитися з керівником своєї експедиції. І ослухатися ніхто не наважувався, не дивлячись на те, що на даний момент дослідницька команда була не у повному складі, і у них вже не було космольота, поставлену задачу ніхто не відміняв. Тому астронавти розуміли: завдання вони мають виконати!

Йшли дні, визрівали нові гіпотези, будувалися плани на майбутнє і продумувалися можливості поселення колонізаторів на планеті.    

  Розбивши знову наметове містечко, астронавти двох експедицій розташувалися у гористій місцевості незнайомої та ворожої до них планети. Кожен з них висував свої версії того, що тут відбувається, але їх ще треба було перевірити.

Так минуло майже сім незалежних днів.        Велося цілодобове чергування з увімкненим на всю потужність радаром та мінібластером у руках, на випадок нападу чергового «крота».

  Острівець, на якому облаштувалася частина команди Петра Павлюка, був відносно невеликим. Намет стояв у самому центрі, острова і навколо добре було видно поверхню, тому найменша зміна пейзажу біля  острова приковувала увагу Пірса, який чергував у цей час.

  Очікуючи рятувальну експедицію, команда втраченого «Антареса» вже приготувалася жити тут тривалий час, і стати першим поколінням колонізаторів на планеті, у супутників якої ще навіть нема назви.

  Усі розуміли, що основна частина роботи ще попереду.

ФІНАЛЬНІ ТИТРИ

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ СЕРІЇ ПЕРШОГО ФІЛЬМУ