Наступного незалежного дня пошукова група у складі із трьох астронавтів вирушила далі. Пошуки тривали.
Головне світило планети вже визирнуло із-за горизонту, і поступово піднімалося.
Так йдучи, астронавти поволі озираючись навколо себе, намагалися ближче познайомитися з природою незнайомої та чужої для них планети.
Природа планети здебільшого була схожа на земну. Тут так само як і на третій планеті Сонячної системи були місцевості, схожі на ліси, поля, озера, а також ріки, луки і рівнини. Усі вони були різноманітного кольору та розміру. І все ж, тут здебільшого потрапляли на очі астронавтів такі само рослини, поруч яких вони здійснили посадку. Судячи з усього, таких рослин тут було найбільше. Під ними лежали такі само предмети, як і у тій місцевості, де зараз знаходився їхній космоліт. Але на Ріатлі були і інші рослини, які нагадували як рослини Землі, так і рослини інших планет Сонячної системи. Не знаючи властивостей цих рослин, астронавти намагалися не торкатися до них.
Члени пошукової групи пройшли декілька місцевостей які нагадували поля на Землі. Та на відміну від таких само місцевостей, які вони вже бачили, тут, судячи з усього або щось було посіяно чи посаджено, або воно саме проросло. Про пору року, – якщо тут є такі, – можна лише здогадуватися. Усі, хто зараз ішов пішки, шукаючи своїх колег із капсули, ще перебуваючи на космольоті, визначили, що за усіма даними на планеті осінь. Та, чи справді це так? Цілком ймовірно, що предмети, які вони бачили тоді і бачать зараз, ніяк не пов’язані із зміною пір року. Можливо, це якісь плоди, які падають з цих рослин, наприклад, як із дуба жолуді, або з яблуні – яблука, чи врешті решт як листя з інших дерев. Таким чином, версію про зміни пір року згодом було відкинуто.
Головне світило планети вже було посередині між лінією горизонту та зенітом, проте точний час можна було визначити лише за тими ракетами, які пускали ті, хто залишився на космольоті.
Павлюк, Токарєв та Бещук вийшли на чергову галявину, яка знаходилася посеред велетенських рослин. За розмірами вона була приблизно удвічі меншою ніж та, де здійснив посадку «Сонячне сяйво». Неподалік від астронавтів протікала річка. На цю пору головне світило планети вже знаходилося у зеніті. Орієнтуючись по ньому, астронавти зрозуміли, що на планеті настав південь. Небо планети було чистим.
Петро Анатолійович поглянув на незалежний годинник, сподіваючись, що, можливо, на планеті є місця, де годинник показуватиме більш-менш точний час. Та він так само, як і минулого разу взагалі не працював.
У Павлюка це вже третій вихід у відкритий космос. Але не дивлячись на це, щоразу, коли йому випадало очолити експедицію, – це були такі, як і ця, яку він очолив зараз, і до їх складу входили астронавти з усіх планет системи, чи команда складалася виключно із астронавтів із Землі, – він постійно хвилювався так, наче це його перший вихід у відкритий космос. Також протягом того часу, відколи Павлюкові випало очолити експедицію, він навчився однаково розуміти своїх колег: чи команда складалася виключно з астронавтів із Землі, чи це була команда до складу якої окрім вихідців із третьої планети Сонячної системи входили астронавти з інших планет – у нього усі минулі рази експедиції завершувалися успішно. Він умів знайти індивідуальний підхід до кожного хто входив до команди. Звичайно, коли до команди входять астронавти не лише із Землі, а і з інших планет системи, то воно набагато складніше керувати, особливо, коли до команди увійшли астронавти, з якими летиш вперше. Але, навіть у цьому випадку Павлюк знаходив індивідуальний підхід до таких астронавтів. Можливо, саме тому у його командах, у командах які він очолював, якщо і виникали якісь суперечливі ситуації, він умів запобігти суперечці чи навіть сварці, яка б унеможливила подальше дослідження. Проте, Петра Анатолійовича зараз турбувало не це. Зараз він думав про те, чому не вийшла на зв’язок команда капсули. Адже з того часу, як вони, – Абдулін та ті хто знаходився з ним на капсулі – останнього разу зв’язалися з основною групою, минуло більше двадцяти чотирьох незалежних годин.
Токарєв, який повільно йшов неподалік річки, зупинився, і, присівши навпочіпки, почав вдивлятися у траву.
– Що ти там шукаєш, Вікторе? – запитав начальник експедиції.
– Схоже на те, що… – почав астронавігатор, але не закінчив почату фразу. Усі побачили, що вираз обличчя у юнака змінився. На ньому читався страх. Він встав, але залишався на місці.
– Що трапилося? – знову запитав начальник експедиції.
Якийсь час помовчавши, нарешті Токарєв сказав тихо:
– Схоже на те, що команда капсули загинула.
Павлюк та Бещук підбігли до того місця, де стояв астронавігатор.
– Звідки ти узяв що вони загинули? – запитав Валерій. – Де докази?
– Подивись під ноги… – ще тихіше мовив юнак, і відійшов убік.
Бещук та Павлюк почали пильно вдивлятися у те місце, де щойно стояв Віктор. І дійсно: трава була у декількох місцях зім’ятою. Під нею можна було розгледіти сліди невеликого літального апарата. Трохи далі трава була лише притоптаною. Подібна картина спостерігалася на ділянці у декілька десятків метрів.
– Та це ще не все. – мовив Токарєв. – Там я ось що знайшов.
Віктор підійшов і простягнув руку, у якій він тримав один із фрагментів капсули. Це був шматок середніх розмірів. На ньому чітко було виведено лише фрагмент назви капсули.
Павлюк узяв його у руки і якийсь час роздивлявся, наче хотів упевнитися, що це залишок саме від капсули.
– Сумнівів немає. – нарешті мовив начальник експедиції. – Це дійсно фрагмент капсули. – Висновок напрошується один: наші товариші не потрапили у полон, як ми гадали раніше, а загинули.
– Знаєте, – втрутився у розмову Валерій, – для того, щоб робити такі висновки, для того, щоб казати, що вони загинули, треба знайти їхні тіла. А поки цього не зроблено, про це говорити рано. Особисто я вірю, що вони живі.
– Тоді, де вони?! – спалахнув Віктор. – Чому вони не зв’язалися з нами?
Валерій лише опустив очі. Він розумів, що якби у команди капсули не працювала рація, то її можна полагодити, і потім вийти на зв’язок. Проте як пересвідчилися астронавти, тут справа не у рації.
– Валерій правий. – мовив нарешті Петро Анатолійович. – Для того, щоб робити висновки про смерть команди капсули, потрібно знайти їх залишки. Та судячи з усього, їх тут нема.
– Значить, – мовив з надією у голосі астронавігатор, – вони живі?
– Можливо… – погодився силовик. – Та я, все ж, маю сумніви щодо цього. Чому? Судячи з того, що у цьому місці зім’ята трава, то можна припустити лише одне: на команду капсули було вчинено напад, і, очевидно, під час сутички, яка, можливо, сталася, вони усі потрапили у полон. Це, мені здається, більше схоже на реальність, ніж те, що вони загинули.
– Можливо. – відповів Віктор. – Якщо навіть і так, якщо припустити що вони потрапили у полон, то хто їх міг захопити і з якою метою?
– Висновок напрошується один. – вступив у розмову начальник експедиції. – Окрім місцевих мешканців більше нема кому…
– Але, навіщо? – запитав Токарєв. – Що вони хочуть цим довести?
– Ви усі очевидно, помітили, – відповів начальник експедиції, – як вони нас зустрічали? Ну, так ось: з цього робимо висновок, що це вони викрали наших товаришів. Цим самим вони хочуть дати нам зрозуміти, щоб ми забиралися звідси.
Якийсь час Петро Анатолійович мовчав, наче про щось розмірковував.
− І все-таки, − нарешті відповів начальник експедиції, − місцеві мешканці не могли цього зробити.
− Це чому? – запитав представник силової підтримки. – Усі ми бачили, як вони нас зустрівчали. А коли так…
− І все ж – наполягав на своєму Павлюк, − це не вони. Ви згадайте, хто нас «зустрів» перед тим, як до космольота почали бігти місцеві мешканці планети.
Астронавігатор та представник силової підтримки поглянули на начальника експедиції. У погляді кожного з них читалася здогадка, що це справіа Гільдії шукачів пригод.
− Так. Це Шукачі пригод. − підтвердив мовчазні здогадки астронавігатора та представника силової підтримки начальник експедиції. – Я вамбільше скажу. Незабаром вони з нами зв’яжуться і висунуть свої вимоги.
Аргументи наведені Павлюком були настільки переконливими, що неповірити у цю версію було просто неможливо.
Петро Анатолійович дістав рацію, і зв’язався з тими астронавтами, хто залишився на космольоті.
– Ми знайшли лише залишки капсули. – повідомив він. – Судячи з усього, наших товаришів викрали представники Гільдії.
– Звідки ви знаєте, що саме вони? – запитав інженер-технік. – Можливо хтось ще? Чому наприклад не місцеві мешканці?
– Це виключається. Окрім ГШПістів нема кому. – відповів Павлюк. – Треба подивитися у покинутому місті. Ми хоча і не були там, але схоже на те, що вони саме там ховають наших товаришів. А ми поки розіб’ємо тут наметове містечко і чекатимемо від вас новин.
– Вас зрозумів! – відповів Бабенко.