Розділ 24

       Астронавти підійшли до входу у головне приміщення. У вікнах горіло світло, але шуму обладнання чути не було.

       Павлюк та Максимович зазирнули усередину. Там вони нікого не побачили. Чи, це їм здалося? Якщо дійсно у цеху нікого нема, то, чому горить світло, і хто там працює? Нарешті вони побачили силует, який пройшовся цехом. У нього нічого не було. Продовжуючи стежити за тим, що відбувається у приміщенні, Петро та Олександр побачили знову силует. Очевидно, це був той самий, бо цього разу він щось поніс.

       − Судячи з усього, це робітник. – припустив Максимович.

       − Мабуть що так воно і є. – погодився з ним Павлюк.

       Ще якийсь час поспостерігавши за тим, що відбувається усередині, Павлюк з Максимовичем підійшли до товаришів.

       − Ну, що там? – запитала Бахоріна.

       − Усередині окрім робітників нікого. – відповів Павлюк.

       − Але не дивлячись на це, − підхопив Максимович, − все рівно потрібно бути обережними. Приготувати зброю.

       Усі, навіть жінки, витягнули бластери.

       − Жінкам краще на штурм не йти. – сказав Павлюк. – Не відомо скільки їх там. І потім…

       − А може, чоловікам засісти у засідку? – ображено запитала Борищак. – Ви, значить ризикуватимете, а ми заховаємося?! Ну, вже ні! Якщо йти, то усім разом.

       Бачачи настрій мікробіолога, Павлюкові нічого не залишалося, окрім того, що погодитися.

       − Гаразд. – сказав він. – Пішли.

       Тихо крокуючи, вони увійшли у приміщення, і опинилися у широкому довгому коридорі який у кількох місцях розходився у різні боки. Поруч того місця, де стояли астронавти, стояло щось подібне до контейнерів. Вони стояли вздовж стіни невисокою пірамідою. Тож можна було зазирнути, що там знаходиться.

       − Що це? − запитала Середа.

       − Це те, − відповів Максимович, − що ні в якому разі не має потрапити до рук тих, хто знаходиться за станками цього заводу.

       − Ти хочеш сказати, що це усе ми маємо забрати? − запитав Павлюк, звертаючись до Максимовича.

       Павлюк кивнув.

       − Ми маємо забрати усе. Адже те, що тут виготовляють, має використовуватися у мирних цілях.

       Максимович у черговий раз кивнув.

       − А зараз, − прошепотів Павлюк, − давайте увірвемося до одного із цехів. Пам’ятайте: раптовість у даному випадку – наш союзник.

       Міцніше стиснувши зброю, астронавти почали підкрадатися до найближчого цеху.

       Павлюк, який ішов першим, підійшов до дверей, і зупинився на відстані п’ятнадцяти кроків. Він підняв угору правицю. Усі зупинилися. Керівник експедиції «Сонячного сяйва» прислухався. На цей момент як за дверима, так і у інших цехах, які знаходилися поруч, було тихо.

       Продовжуючи тримати угорі правицю, Павлюк махнув нею, і підбігши, усі увірвалися до одного із цехів.

       − Не рухатися! – вигукнули разом Чабан та Дабигора. – Кидайте зброю!

       На перший погляд на цей заклик ніхто не відгукнувся. Потім із-за верстатів почали виходити… місцеві мешканці планети.

       Побачивши, хто стоїть за верстатами, астронавти від несподіванки ледь не випустили з рук зброю.

       − Оце так! − вигукнув Дабижа. – Ми мало не розстріляли тих, кого маємо захищати.

       Працівники заводу продовжували стояти і як здалося астронавтам, злякано дивитися на них, наче вони загарбники їхньої планети.

       − Нам потрібно зробити таким чином, − сказала Зінчук, − щоб вони нас не боялися.

       Розуміючи, що це займе якийсь час, Павлюк наказав усім розділитися на той випадок, якщо на завод прийдуть ті, за чиїм наказом працюють ті, кого астронавти прийняли за своїх ворогів.

       Тим часом Зінчук почала робити спроби пояснити хто вони такі, і що не заподіють їм нічого поганого.

       Минув якийсь час, і до своїх професійних обов’язків приступила лікар зоряного флоту Сонячної системи.

      Поки психолог та лікар працювали із тими, кого вони побачили за верстатами, уся чоловіча половина об’єднаної команди почала вантажити на космольоти контейнери які вони бачили зайшовши у приміщення.

       Нарешті Петро який допомагав вантажити почув довгоочікувану звістку від хіміка.

       − Зроблено аналіз ґрунту та повітряного простору.

    Петро Анатолійович, який до цього від хвилювання не знаходив місця, почувши про те, що зроблено аналіз, пожвавився. У нього з’явилася надія на те, що, можливо, тепер буде розгадано таємницю загиблі мешканців планети.

− Це добре. – відповів Павлюк. – І що можеш сказати? З’ясовано що сталося? 

       Але хімік не встигла відповісти. Підійшла лікар зоряного флоту.

       − Я нічого не розумію. – розчаровано промовила Нифонтова, стоячи у Павлюка за спиною.

       − Що трапилося? – запитав Петро, повертаючись на голос.

       − Перевірила кількох мешканців.

       − І? – запитала Леваніна.

       − І. – повторила Нифонтова. – Слідів отруєння не виявлено. Але є якісь сліди, схожі на порізи ножем на шкірі.

       − Як це? – не зрозумів Павлюк.

       − А так і є. – підтвердив слова лікаря Антон. – Ми теж нічого не знайшли ані у ґрунті, ані у повітряному просторі.

       − Значить, − підсумував Павлюк, − нічого іншого не залишається, як провести профілактичні роботи, і, коли даватимемо звіт, напишемо, що планета придатна для чергової колонізації.

       − А що робити з тими, хто зараз тут мешкає? – запитав Максимович який весь цей час стояв у Павлюка за спиною і усе чув.

       Павлюк обернувся і поглянув на колегу.

       − А ми спробуємо їх повернути до нормального життя. – сказав Петро, відповідаючи на питання Олександра Ігоровича.

       З цими словами Петро пішов на «Сонячне сяйво».