Розділ 15

Вони бігли у бік каюти начальника експедиції.                               

– У нас проблеми! – кричав у рацію Яриновський, якось нарешті зв’язавшись зі «Скафом-11».                                                         – Ми ж вам дали підтримку! – почув він глузливу відповідь Тарнавського який насупився на Яриновського за те, що той не узяв його із собою.                                                                                                           

– До біса! Ми забираємося звідси як тільки ми будемо у безпеці, – знищити цей корабель! – кричав Яриновський у рацію, продовжуючи бігти довгим коридором.                                                                                 

За ним та його «захистом» бігли кілька привидів чоловічої статі у військовій формі, намагаючись поцілити бодай одного астронавта. Та їх спроби були марними. Астронавти перебували на великій відстані, і намагалися збільшити її.                                 – А я сподівався, що потанцюю з привидом! – глузливо вигукнув Джулін, який біг за Зелінським. – А тут бачу, що справа пахне керосином! Треба воювати з ними!                                                                                           

– Якщо хочеш, то повертайся! Скажеш, що хочеш потанцювати! – так само глузував з Джуліна Яриновський. – А я хочу повоювати з ними!      

– Ну, вже ні! Якщо ти воюватимеш, то і я робитиму те саме!         

Астронавти повернули праворуч, і опинилися поруч каюти екіпажу. Пробігши ще кілька метрів, вони опинилися поруч електрощита. Яриновський озирнувся. Позаду нікого не виявилося. Він почав гарячково вимикати усі вимикачі. Нарешті, останній з них було вимкнуто.                  

– А тепер, – прошепотів Яриновський, – усім зняти взуття, і йти якнайтихіше! Де тут люк, крізь який ми сюди потрапили?                                   

– Десь поруч каюти командира. – так само пошепки відповів Зелінський.                                                                                           – Перш, ніж ми підемо звідси, – сказав Яриновський, – ми повернемося в заберемо касети.                                                           – А може, до біса касети? – запитав Джулін. – Забиратися треба! – Ні. Ми маємо виконати свою роботу до кінця. – відповів Яриновський. – Ми маємо з’ясувати що сталося, та те, чому не повернувся цей космоліт. Усі готові йти далі?                        – Так. – в один голос прошепотіли астронавти.                                             

Ледь пам’ятаючи розташування кают, астронавти по темряві йшли у бік каюти командира космольота де Нємцов знайшов комп’ютер та диски з дискетами до нього.                                                                                

Пройшовши кілька кроків, Яриновський зупинився.                       

– Ми маємо забрати дискети з дисками. – прошепотів він.             

– Усі? – запитав Джулін, який ішов слідом.                                     

– Так. А навіщо вони привидам?                                                       

Відчинивши двері, Яриновський зайшов до каюти. За ним прослідували інші. У каюті було так само темно, як і усюди на космольоті. Звикнувши до темряви,, астронавти помітили ліворуч від входу комп’ютер, який як і раніше стояв на столі. Поруч нього дискет видно не було. Де вони? Можливо тут хтось був після них, і позабирав їх чи поставив назад на полицю? Для астронавтів був кращим другий варіант цього запитання. Бо якщо тут хтось був – а це міг бути тільки командир космольота – і забрав, принаймні, ті диски та дискети, які вони відібрали для себе, то у них не буде жодного епізоду, подібного до того, який вони розслідують зараз. Здогад – це одне, а подивитися матеріали і знати хоча б приблизно з ким або з чим вони мають справу – це зовсім інше.                                          

– Сподіваюся, що усе на місці. – прошепотів Яриновський і підійшов до столу на якому виднівся силует комп’ютера.                  Провівши кілька разів рукою по столі, астронавт намацав кілька дискет та дисків, які лежали поруч комп’ютера. Усього їх налічувалося п'ятнадцять.                                                                                                  

– Усі. – прошепотів Яриновський.                                                        

Підійшовши до полиці, він почав збирати решту дискет та дисків.      

– Нам час. – нарешті сказав він. – Необхідно ще якось проникнути до операторської, і забрати касети. Якщо не усі, то, принаймні, із записами.   Вийшовши із каюти, астронавти пішли у бік банкетної зали.                 

І ось, нарешті, вони дісталися до місця. Неподалік входу зупинилися, прислухалися. У залі було галасливо. Чулися п’яні вигуки чоловіків. Зазирнувши усередину, астронавти побачили, що по стінах були розвішані підсвічники. Складалося враження, що тут світло і не зникало. Але у коридорі було темно.                                                                                           – У нас проблеми. – сказав Яриновський. – Але все рівно, треба забрати касети. І ми це зробимо.                                                               Вони почули голоси. Хтось виходив із зали і прямував у їхній бік. Розмовляли двоє чоловіків і двоє жінок. Вони порівнялися з тим місцем, де стояли астронавти, де стояли астронавти. Здавалося, астронавтів ось-ось помітять. Але, вони настільки захопилися розмовою, що нічого і нікого не помічали. Як не намагалися астронавти почути бодай слово – усе марно. Так минуло хвилин п'ятнадцять. Коли вже здавалося, що їм звідси ніколи не вийти, астронавти почули, як між співрозмовниками спалахнула сварка. Прислухавшись, астронавти впізнали голос командира. Він сперечався, очевидно, з кимсь із пасажирів. Астронавти бачили, як командир розмахнувся і кілька разів вдарив свого співрозмовника. Той впав долу. Юнак вихопив зброю і не цілячись кілька разів вистрілив. Його співрозмовник не рухався.                                                                 – Як це може бути? – пошепки запитав Джулін. – Вбити привида не можливо!                                                                                  – Не забувай, друзяко – відповів йому так само пошепки Зелінський – що той, хто вбив теж привид.                                              – Значить, – прийшов до висновку Яриновський, – лише привид може вбити собі подібного. У кого є якісь ідеї з цього приводу?                   

– Що ти маєш на увазі? – запитав Нємцов.                                        

– Є думка, але вона мені не дуже подобається… – тихо сказав Яриновський.                                                                                     – Яка? – зацікавився Джулін.                                                                  

– Виходячи з того, що привид може вбити привида, а ми цього зробити не можемо, то нам треба якось пересварити їх між собою…       

– А чому б і ні! – підхопив ідею Яриновського Джулін. – Тільки як це зробити?                                                                          – Дивіться! – раптом сказав Нємцов і показав туди, де щойно застрелили людину. – І як це розуміти?                                          Той, у кого щойно стріляли, встав з підлоги, і як ні в чому не бувало пішов у своїх справах.                                                          – Я так розумію, – пошепки сказав Джулін, – що вони знають, що вони привиди…                                                                         – Так… Але… – сказав Яриновський.                                               

– Що? – перебив його Джулін.                                                           

– Він майже п’ять хвилин був не у змозі реагувати ні на що навколо. Про що це може говорити? – запитав Яриновський.       – Ми можемо якось їх вбити і у нас буде майже п’ять хвилин додаткового часу! – здогадався Зелінський, до чого веде Яриновський.        

– І що ми можемо зробити, щоб вони усі померли? – запитав Нємцов. – Я ще не придумав. – відповів йому Борис.                  – Сюди хтось іде! – прошепотів Зелінський, і притиснувся до стіни.     

Решта зробили те саме.                                                                      

Із банкетної зали вийшло кілька людей. Потім ще. Поступово тіней у коридорі ставало більше.                                                   – Ми так ніколи не виберемося – сказав Джулін. – Їх стає дедалі більше.                                                                                     – Не панікуй! – відповів йому Нємцов який стояв поруч. – Усе буде гаразд.                                                                                  – Так, звісно. Але командир, чи вірніше, його привид виявить пропажу – сказав Зелінський.                                                         – Нехай подякує, що залишився комп’ютер. – глузливо, з дотепом відповів Джулін. – А то могли б і його забрати!                    – Занадто веселий! – відповів Зелінський, не розуміючи його дотепу.   – Ви тут для того, щоб обмінюватися дотепами, чи прийшли виконувати свою роботу?! – гримнув на Джуліна та Нємцова Яриновський. – Повернемося додому, тоді можете хоч луснути від сміху! А зараз прошу виконувати свою роботу!                                                                              

Джулін насупився і замовк.                                                                

Не встигли астронавти замовкнути, як поруч них промайнуло кілька тіней. Хлопці у черговий раз притислися до стіни, і завдяки цьому лишилися непоміченими.                                                                                  

Поступово зала пустіла. Нарешті, свічки почали згасати. Гомін ставав все тихіше і тихіше. Нарешті усе стихло.                           – Здається, час. – прошепотів начальник експедиції «Скафа-11».        

Він зазирнув до зали. Там було тихо і темно.                                   

– Нємцов зі мною, решта лишається тут! – наказав начальник експедиц                                                                                               Борис та Михайло почали крастися до банкетної зали.                   

Коли вони були майже біля операторської, пролунав голос:          

– Хто тут?                                                                                            

Астронавти зупинилися і завмерли. На відстані п’яти метрів вони побачили тінь яка рухалася у бік виходу. Біля виходу тінь зупинилася і обернулась ще раз оглянути приміщення, яке покидала.                          

– Ледь не провалили операцію. – сказав пошепки Нємцов.             

– Так. Пішли! – сказав Яриновський, встаючи з підлоги.                

Вони добралися до операторської.                                                    

– Що таке?! – вигукнув Яриновський. – Зачинено! – Він витягнув кортик.                                                                                            – Дозволь я. – попросив Нємцов.                                                       

Узявши з рук з рук колеги кортик, астронавт вставив у отвір. За секунду щось луснуло. Астронавти завмерли. Як і раніше, було усе тихо. – Ось і все. – сказав Нємцов і відчинив двері.                                  

– Тобі не у космосі працювати, а грабіжником сейфів! – усміхнувся Яриновський.                                                                              – У космосі усе згодиться! – запевнив його жартома Нємцов.           

Вони зайшли у середину. Так само, як і тоді, коли Яриновський був тут сам, усе було на своїх місцях. Лише на полиці не вистачало однієї касети.                                                                                                            

– Де касета? – наче сам у себе запитав Борис.                                           

– Тут! – відповів Нємцов дістаючи касету з відеомагнітофона. – Вони її дивилися а ми завадили.                                                  Швидко зібравши касети і порозпихавши їх по кишенях, куди тільки було можливо, вони так само тихо вийшли з операторської, і пройшовши залу, вийшли у коридор, пошкодували, що не узяли із собою якусь сумку.   Цієї миті увімкнулося світло, і астронавти побачили у кількох кроках від себе декілька постатей. Вони тримали мінібластери націлені на Яриновського та Нємцова. Михайло хотів було бігти, але Яриновський його зупинив.                                                                                  – Сенсу вже нема! – сказав він своєму товаришу.                            

Той зупинився.                                                                                    

Два астронавти дивилися на три мінібластери, націлені на них. Розуміючи своє становище, Яриновський усміхнувся.                – Що? – тихо запитав Нємцов.                                                           

– Вони, мабуть, не чекали від нас такої нахабності… – сказав він. – Ми не лише проникли до їхнього корабля, а ще й викрали у них усю їхню інформацію, яка ще стирчить з наших кишень…                            

Нємцов зрозумів думки Яриновського і вони обоє зареготали так голосно що три охоронці з лайнера не відразу зрозуміли що їм робити.       

– Панове! Нарешті сказав один з них – Прошу йти за мною. – І розвернувся у бік каюти капітана корабля.                                  Два мінібластери ще були націлені на астронавтів, тому їм довелося підкоритися цьому наказові.