Розділ 29

Незабаром групи астронавтів розійшлися кожна у своєму напрямку.

Почалися довгі та тривожні години спостережень.

Минув якийсь час, і астронавти кожної з груп доповіли про те, що вони прибули на місце призначення.

Не було повідомлення лише від Петра Самойлова який який пішов з Абдулатіповою, та Антона Шеймберга, який пішов у бік покинутого міста.

Почекавши ще якийсь час, Вавилов вирішив сам зв’язатися з ними.

– Антоне! Що там у вас? – запитав зв’язківець.

– У нас на дану хвилину усе тихо. – відрапортував Шеймберг. – Незабаром будемо поруч покинутого міста.

– Коли будете на місці, дайте знати. − віддав наказ Вавилов, вже зветаючись до усіх, хто склав групи.

– Гаразд. − відповів Пінчук. − Кінець зв’язку.

Зв’язавшись із групою Самойлова, Євген Вавилов почав викликати Петра. Проте він не відповідав. Зв’язківець зробив ще одну спробу. Нарешті відгукнувся і Петро.

– Що у вас там коїться? – запитав Євген. – Чому не виходите на зв’язок?

– Це не з нашої вини. Тут щось не зрозуміле відбувається – зв’язок то є то його нема взагалі! Я вас теж погано зараз чую!

За кілька секунд зв’язок з групою Самолова взагалі зник, і Вавилов навіть не встиг запитати, чи вони на місці.

– У Петра та Світлани проблеми із зв’язком. – прошепотів Євген сам до себе. – Аби з ними було все гаразд. Наказ був ракетами користуватися лише у крайніх випадках.

Тим часом Самойлов та Абдулатіпова підходили до місця, звідки їм і належало вести спостереження.

– Ну, ось, Світлано, – звернувся Самойлов до силовика, яка пішла з ним. – Тепер нам потрібно вести спостереження за повітряним простором планети.

– Як ми будемо вести спостереження? – запитала силовик.

– Ти дивитимешся у той бік, звідки ми йшли і протилежний від нього. А я візьму паралельні від тебе.

– Зрозуміло. – відповіла Абдулатіпова, і трохи відійшовши убік, спрямувала погляд у небо планети.

Самойлов зробив те ж саме.                                                               

Світлана, так як вона була військовослужбовцем, то у даному випадку повинна зрідка подивлявся по боках при цьому намагаючись стежити за товаришем.

Минув якийсь час, і з того боку, куди дивилася Світлана, почулося гучне ревіння. Кожної миті воно наближалося до астронавтів. Ще за кілька секунд на горизонті вже було видно космічний корабель, який із шаленою швидкістю наближався до Самойлова та Абдулатіпової. Так само, як і минулого разу, на його борту не було видно жодного пізнавального знаку.

– Той самий космоліт! – вигукнула Абдулатіпова, і витягнувши бластер, вчинила стрілянину.

– Не стріляти! – вигукнув Петро, та вже було пізно.

Дійсно, робити щось було вже пізно. Астронавти бачили, як пролетівши ще трохи, ті, хто знаходився усередині космольота без пізнавальних знаків, розвернулися, і, підлетівши майже упритул, почали їх обстрілювати із зброї найновішого виробництва.

– Світлано! – закричав на силовика зоряного флоту Самойлов. – Що ти наробила?! Нам що було сказано?!

Космоліт без пізнавальних знаків наблизився до поверхні планети при цьому продовжуючи вести прицільний обстріл по тих, хто там знаходився.

– Ракету! – закричав Петро. – Випусти сигнальну ракету!

Наступної миті Абдулатіпова у якої ракетниця була напоготові, підняла її і натиснула на гачок. Тієї ж миті сигнальна ракета червоного кольору здійнялася у небо планети.

Ті, хто знаходився безпосередньо на космольоті, ракету, пущену Світланою бачили.

Побачивши ракету, Вавилов ухопив рацію, і зв’язався з тими, хто склав міні-групи.

– Наші потрапили у біду! – крикнув Вавилов. – Усім повертатися на космоліт!                                                                                                 

− Ви де? – запитав Власенко, сідаючи у крісло пілота.

− Неподалік від космольота! – відповів Вавилов.

− Ми зараз будемо поруч вас!