Розділ 1

       Два Космольоти – «Зоряний скороход» на борту якого перебувала команда під керівництвом Олександра Максимовича та тепер вже новий космоліт пошуково-дослідницької групи під керівництвом Петра Павлюка у супроводі загальною чисельністю 20 бійців силової підтримки збройних сил військово-космічного флоту Сонячної системи підлітав до гористоїмісцевості Ріатли. Робота на планеті продовжувалася. Та зараз вона полягала у дослідженні однієї із печер.

       − Що трапилося, Петре? – запитав Павлюк, бачачи як Самойлов відвернувся від оглядового вікна.

       − Знаєш, Петре, як згадаю що трапилося тут, то аж мурашки біжать по тілу.

       − Усе гаразд. – почав заспокоювати його Петро. – Це у минулому. Зараз ми усі разом.

       Павлюк увімкнув рацію.

       − Одну із тутешніх печер ми і маємо обстежити.

       − Яку саме? – запитав Максимович.

       − Те, що не ту, у якій сиділи Петро із Світланою, так це точно. Мені здається там ми нічого не знайдемо.

    Космоліт яким керував Кудінов і який постійно летів за космольотом Павлюка, порівнявся з ними, аби роздивитися місцевість де має продовжитися дослідження.

       – Поки здійснимо посадку, а потім вирішимо, яку саме печеру обстежити. – почув Максимович по рації голос Павлюка.

       – Зрозумів тебе, Петре! – відгукнувся Максимович і дав команду пілоту, щоб той летів слідом за командою Петра. 

       Павлюк озирнувся навколо себе.

       – Бачу майданчик близько сорока квадратних метрів. – оголосив він. – Сідаймо на нього!

       Минуло кілька хвилин і два космольоти стояли один поруч одного на майданчику площею сорок квадратних метрів.

       Вони знаходилися у місцевості, яка так само, як і решта планети була вкрита горами. До найближчої з них було сто метрів.

      – Ну, друзі, – звернувся Павлюк до астронавтів, коли вони стояли поруч космольотів, – нам доведеться попрацювати і тут. Тим більше, що ми з вами бачили, що космольоти без пізнавальних знаків десь тут наче крізь землю провалилися, а потім з’явилися знову. Тож мені здається, що і тут криється якась таємниця. Ось ми і маємо про це дізнатися.

− Я не розумію, Петре, − звернувся до колеги Максимович. − Як це зрозуміти: «Наче крізь землю провалилися»?

− А так і є. – втрутився у розмову Токарєв. – Справа у тому, що коли ми тільки сюди прилетіли, ми помітили, що нас почав переслідувати космоліт без пізнавальних знаків. Звичайно, зараз ми знаємо хто це. Тоді ж ми цього не знали. Ну, зрозуміло, що зав’язалася перестрілка, і врешті решт ми їх почали переслідувати. Летіли вони якраз у цю місцевість, де зараз знаходимося  ми. Саме тут ми і побачили, як їх космоліт на якийсь час зник під горою, потім наче вистрибнув звідти і полетів за горизонт. Ну, зрозуміло, що ми продовжили погоню. Ну, а решту ви знаєте.

Максимович поглянув на Павлюка.

− Так і було. – підтвердив той.

− Оце так! – вигукнула Вікендорф. – А у якому місці це було?

− Це було… − Токарєв замислився. − Це було здається, там. – він показав рукою на скелю яка знаходилася недалеко від місця посадки.

− Це, точно? – запитав Павлюк.

− У мене відмінна зорова пам’ять. – відповів Віктор, і навіть трохи образився, що йому не повірили.

       – У такому разі, – сказав Максимович, показуючи на гору, про яку говорив астронавігатор з команди Павлюка, – Нам потрібно обстежити саме цю гору. Сашко, – звернувся він до пілота із «Зоряного скорохода», – як ти вважаєш, там є майданчик для посадки?

       – Це треба злітати і подивитися. – відповів той, дивлячись у той бік, куди показував Максимович. – Проте я гадаю, що сісти там теж можна.

       – Тоді полетіли! – наказав Павлюк.

       – Ось ще один майданчик придатний для посадки! – вигукнув Кудінов, коли вони летіли над скелями.                          Кудінов зв’язався з космольотом, у якому летіли астронавти з команди Павлюка.

− Вікторе! Вони тут «провалилися»?

       − Так! – відповів той.

       Два космольоти пролітали над місцевістю де було менше гір. Унизу виднівся майданчик за розмірами менший ніж той, на якому кілька хвилин тому перебували астронавти. Поруч майданчика розташувалося озеро. Яких воно було розмірів з висоти визначити було важко.

     – Поруч майданчика озеро. – оголосив Морозенко. – Щоправда, які його розміри поки сказати не беруся. Здійснимо посадку, тоді я це з’ясую.

       – Ми сідаємо. – сказав Павлюк, зв’язавшись по рації з командою Максимовича.

       – Зрозумів! – відповів той. – Ми летимо за вами.

 − Цікаво! − почув Павлюк по рації голос пілота «Зоряного скорохода», коли літальні апарати трохи наблизилися до поверхні. − Як ми це зробимо?

       − Що трапилося, Сашко? – запитав Павлюк.

       Максимович теж поглянув на пілота таким поглядом, наче запитував теж саме.

       − Справа у тому, − відповів Кудінов, − що майданчик приблизно удвічі менший, ніж той, на якому ми сіли минулого разу.

       − Головне, що він є! – відповів колезі Власенко. – А там ми вже якось розмістимося!

       За кілька хвилин обидва космольоти стояли поруч один одного. Проте ніхто із астронавтів – як у команді Павлюка, так і у команді Максимовича – не поспішав виходити з них.