Розділ 22

    За кілька хвилин астронавти об’єднаної експедиції були у покинутому місті.                                                                  Вийшовши з космольотів, вони роззирнулися довкола. Але, нічого такого, що могло б привернути їхню увагу, не побачили. Навколо знаходилося спустошене місто яке жодних ознак життя не подавало.                                               Бійці силової підтримки почали озиратися навколо, чекаючи, що прибувши до міста, на них знову вчинять напад ті, хто прилітає сюди космольотами без пізнавальних знаків. Але усе було тихо. Гори, які знаходилися у протилежному кінці від міста, і до пошуків там астронавти ще повинні були приступити, здавалися дуже маленькими, хоча їх висота була лише наполовину меншою ніж гори на третій планеті Сонячної системи.

    − Дивно, – сказала Середа. – Місто покинуте, а ми тут маємо шукати тих, кого знайти буде не те, що не реально, а просто не можливо.

    − Так. – погодився Павлюк. – Це дійсно нереально. А де особисто ти пропонуєш їх шукати? Адже якщо вони не поселилися в одній із печер, значить на це є свої причини. Чи я помиляюся? – Петро пильно подивився на астронавігатора.

    − Дійсно, – погодився з Павлюком Максимович, вдивляючись у кожну споруду

− Тоді чому ми нікого у місті не знайшли? – запитав Бабенко.

− Хочеш знати чому?

Той кивнув.

− Та, тому, що коли ми сюди прилетіли, нас теж прийняли за тих, кого бачили ми. Ну, чи принаймні за їхніх союзників.  

    Деякий час астронавти мовчки оглядали околиці міста, яке мало чим відрізняється від звичайного міста. Єдина різниця полягала у тому, що тепер воно було вже мертвим, і слугувало лише для укриття тих, хто тут переховувався. Проте це не допомогло.

    На Ріатлі наставав полудень. Сонце, до світла якого за час перебування на планеті астронавти вже призвичаїлися, знаходилося у зеніті.

    − Майже така історія трапилася і з командою Петра Шнипіра півтора року тому. – сказав Павлюк, відірвавши погляд від будівель, які своїми вікнами дивилися на астронавтів наче скелети порожніми очима. Йому стало млосно, і Петро відвернувся від будинків. – Проте тоді не вдалося урятувати місцевих мешканців. Усі вони разом із астронавтами які полетіли їх рятувати загинули.

    − У нашому випадку усе навпаки. – не менш розчаровано видихнула Вікендорф.

    − Знаєте, друзі, звичайно шкода, що ми не змогли їх врятувати. Але…

    – Своїми життями вони врятували жителів інших утворень Всесвіту. – Сказала Жулєва.

    Павлюк кивнув.  

     Настала короткочасна пауза. Ніхто не вимовив жодного слова.

    Начальника експедиції гукнув Антон Шеймберг, який ішов разом з Леваніною швидким кроком у напрямку від міста.  

    − Що трапилося?

    − Знайдено завод який, судячи з усього, і зараз працює на повну потужність.

    − Ти що? З глузду з’їхав? Який до біса завод? Ти поглянь на місто! Місто мертве, а він каже що знайдено завод!

    − Я чесно кажучи, чекав на таку реакцію. – ображено сказав Антон. – Але я там був і на власні очі бачив його точнісінько так, як зараз бачу тебе.