Розділ 2

       Вийшовши з під’їзду, Муха у супроводі співробітників ФБРАЯСС попрямував убік планетольота який стояв неподалік. На його борту пізнавальних знаків видно не було.

       Не встигли зачинитися двері літального апарату, як той здійнявся у повітря, і попрямував кудись на південний схід.

       Скільки часу вони летіли,  Олександр Йосипович не знав. Йому зараз було не до цього. Поки апарат перебував у польоті, Муха думав про те, навіщо він знадобився представникам цієї структури.

       Він так глибоко замислився, що не відчув коли вони здійснили посадку.

       Муха лише зреагував на голос:

       – Олександре Йосиповичу, ми прилетіли.

       – Що?.. А… Так… Прилетіли…

       – Що з вами? – запитав Лєлєсніков.

       – Нічого страшного. – заспокоїв вчений представника розвідувального управління. – Усе гаразд.

       – Точно? – перепитав той.

       – Нічого страшного. – ще раз запевнив Муха. – Я просто замислився про своє. – спробував уникнути правдивої відповіді вчений.

       – Весь цей час, – почув Муха голос позаду себе, – ви думали – а я упевнений, що і зараз думаєте про те, чому вас викликають до нашого відомства. Чи, може, я помиляюся?

       Вчений якось знітився. Йому не було що відповісти. Думки його були розкриті.

       – А звідки ви знаєте?

       – Я ж не даремне працюю у цій структурі. – знову пролунав голос позаду. І потім: – мовник порівнявся із вченим. – Про це і я думав би якби до мене ось так приїхали б.

       Весь цей час вони йшли довгим коридором на стінах якого містилися фотографії які розповідали про історію закладу.

       Нарешті Муху зупинили. Вони прийшли.

       Олександр Йосипович роззирнувся довкола, при цьому сподіваючись прочитати напис на табличці яка висіла на дверях. Напису прочитати не вдалося через занадто слабке освітлення. Його вистачало тільки для того, щоб йдучи коридором не наштовхнутися на стіну чи на того, хто йде попереду.

Данило Ігорович натиснув кілька кнопок. Де саме вони були розташовані, Муха не помітив. І знову-таки через освітлення.

       За мить пролунав чоловічий голос:

       – Слухаю.

       – Ми вже прийшли. – відрапортував Бур. – Вчений з нами.

       Наступної миті двері відчинилися, і очі засліпило яскраве світло.

       Муха опинився у просторому кабінеті, вже позаду якого були двері, попереду – вікно, по обидва боки якого стояли два велетенські сейфи, стіл, який майже впирався у підвіконня, кільканадцять стільців, які стояли по обидва боки від вхідних дверей. На стінах ліворуч та праворуч висіли полиці які були вщерть заставлені дисками з різноманітною інформацією. Усі вони були поділені на кілька розділів, але жоден з них підписаний не був.

       За столом сидів високий худорлявий юнак, з рисами обличчя землянина. На вигляд йому було від 20 до 25 років. Видно було, що він нещодавно звільнився з лав збройних сил Землі Військово-космічного флоту Сонячної системи. Він щось зрідка занотовував, при цьому постійно то зупиняючи, то знову продовжуючи перегляд якогось матеріалу на комп’ютері.

       – Викликали? – запитав Муха.

       – Викликав. – відповів юнак, знову щось записуючи.

       – Можна було б просто викликати мене за допомогою телестерео.

       – Вибачте. – відповів юнак, продовжуючи писати. – Така вже наша робота.

       – Навіщо я вам?

       Цієї миті юнак закінчив писати, і нарешті звернув увагу на вченого.

       – Вибачте. – ще раз сказав юнак. – Ми просто вирішили, що коли ви дізнаєтеся куди і навіщо вас викликають, ви просто не прийдете.

       – Коли мене кличуть як потрібно, я завжди радий допомогти.

       На ці слова вченого юнак не звернув уваги. Він якийсь час дивився на текст який виписав, потім звернувся до Мухи:

       – Вибачте, я не представився. Мене звати Всеволод Євгенович Курлаков. А ви тут ось чому. Ви щось чули про Нікола Тесла – вченого кінця XIX, початку XX століття?

       – Так. Він…

       – Знаю. – обірвав вченого юнак. – Саме тому я і попросив щоб вас привезли. Те що зробив Тесла, зараз могло б і може стати у пригоді будь-якій армії – чи тут у Сонячній системі, чи далеко за її межами – різниці немає. Але, повторюю знову: те, що цей винахід можна використати у військовій сфері, це гарантія!

       – До чого ви хилите? Чим я можу допомогти? – Не зрозумів вчений.

       – Дурню! – спалахнув військовослужбовець. – Ви маєте дістати те, що зробив той винахідник! І ви його дістанете!

       – Я дійсно вас не розумію. – Усім відомо, що усе, що стосується цього винаходу було знищено, і…

       – А мене це не цікавить! – кричав військовий. – Перед вами стоїть завдання, яке ви виконаєте! Це наказ, який ви маєте виконати, бо як відомо…

       – …Накази не обговорюються. – закінчив за військового вчений.

       – Саме так. – вже спокійно відповів юнак.

       Військовослужбовець підійшов до одного із столів, на якому стояли два телестерео, і натиснув кнопку виклику на одному з них. За секунду на моніторі з’явилося обличчя юнака. Він теж був у військовій формі, але вона відрізнялася від тієї, яка була на Курлакову. На юнакові який був по той бік екрана був кітель майже чорного кольору з погонами та петлицями які вказували на його належність до збройних сил Землі Військово-космічного флоту Сонячної системи.

       Коли обабіч екрана можна було бачити більш загальний план Курлаков звернувся до співрозмовника:

       – Цього джентльмена ви маєте доправити до Нью-Йорка. Коли він зробить усе що необхідно, повернетеся.

       З протилежного боку екрану кивнули, і монітор згас. 

       – Я що, маю летіти у Нью-Йорк? – запитав вчений. – Якого дідька?! Що я там забув?!

       – Саме там пішов у свій останній путь Тесла. А коли так, то там ви і маєте шукати те, про що я вам кажу.

       – Зрозуміло. – відповів вчений.

       – Ви хоча б приблизно знаєте що маєте шукати?

       – Єдине, про що я знаю, це те, що серб винайшов промені смерті і провів їх іспит. А більше нічого я про це не знаю.

       – Інформацію стосовно розробки Тесли, ви знайдете вже безпосередньо у Нью-Йорку.