Розділ 2

       Усі, хто перебував у приміщенні, вибігли на вулицю, і зупинилися поруч входу. На своєму місці залишився тільки Михайло Васильович Скіба – оператор відеоспостереження. Він слідкуватиме за усім, що відбуватиметься за допомогою монітору.

       Тільки зараз делегати зборів, які так і не відбулися, побачили на відстані п’ятдесяти метрів від входу п’ятикутну зірку. За розмірами вона була близько сорока метрів у діаметрі. Кожен промінь зірки мав довжину близько восьми метрів. На самій зірці розташовувалося щось на зразок трикутника. Час від часу він вигравав усіма кольорами веселки. На корпусі літального апарату були нанесені пізнавальні знаки системи К 4110.

       − Що це за система, К 4110? – запитав пілот, звертаючись до Новохатського.

       − Сусідня з тією, у якій ми проводили випробування. – відповів Роман, не відриваючи погляду від зірки.

       − Що їм треба? – знову запитав пілот.

       Новохатський не встиг відповісти. У керівника Сонячної системи спрацювала рація.

       − Що трапилося, Михайло? – запитала Прокуратор.

       − Що трапилося, я і сам хотів би знати! – кричав у рацію оператор відеоспостереження. – Відразу після того, як ви усі залишили приміщення, − вже спокійно заговорив юнак, − тут почалося неймовірне. Зображення на моніторі зникло, а замість нього почали з’являтися якісь повідомлення!

       Зафіксуй усі, і зроби розшифровку. – наказала керівник Сонячної системи. – Після цього вийдеш на зв'язок і розкажеш що вони містять.

       − Здається, у нас проблеми. – вимовила астронавігатор, коли вимкнулася рація.

       − Не «здається» а так воно і є. – відповів їй Новохатський. – На моє переконання нам не варто було взагалі влаштовувати ці випробування.

       − Так то воно так, − поодилася з ним фізик. − Але ти чудово знаєш, чий це був наказ. А накази як відомо не обговорюються.

       − Та, і перше, і друге я чудово знаю. – наче безсило видихнув Роман. – Саме тому і не міг нічого протиставити цьому.

       − Так, − погодилася з ним астронавігатор. − Це ж бо найвища військова інстанція.

       У Прокуратора знову спрацювала рація.

       − Що там у тебе? – запитала керівник системи. – Розповідай!

       − Вони пишуть, що після наших випробувань про які говорять уже в усьому Всесвіті, у їхній системі почало згасати головне світило, і обвинувачують у цьому нас, мешканців Сонячної системи.

       − Спробуй їм пояснити, що ми коли починали випробування, не думали, що так вийде.

       − Я вже намагався.                                                                        

       − І що?

− Нічого не виходить. Вони продовжують писати про знищення нашої системи!

− Які ще вимоги висувають?

− Вимагають поговорити з керівником нашої системи.

− А значить зі мною. – сказала сама до себе Прокуратор. А вголос сказала: − Дай їм відповідь, що я зараз поговорю з ними.

− Я піду до них на переговори. – сказала звертаючись до усіх Прокуратор, щойно вимкнулася рація.

       Проте, керівник Сонячної системи не зробила жодного кроку.

       − Йдіть. – сказав Новохатський, бачачи, що Прокуратор стоїть на місці.

       − Не повірите! Я не можу зробити жодного кроку!

       − Як це? – не зрозумів Роман.

       − Спробуйте Ви, Романе. – запропонувала Воєйкова.

       − Без проблем! – вигукнув керівник групи, і… так само, як і керівник системи, залишився стояти на місці.

       − Отже, що робити? – запитав Новохатський.

       − Безвихідних ситуацій, як відомо, не буває. – нарешті мовила Прокуратор.

       − Що Ви маєте на увазі? – запитав Роман.

       − А я піду до передавального центру, і поспілкуюся з ними там.

       Усі розуміли, що це єдиний вихід з того становища, яке склалося.