Розділ 17

       Хоча було вже пізно Павлюкові не спалося. Він постійно думав про те, чому маючи два однакових дивно оздоблених птаха, не можливо нічим розпиляти.

       Спрацювала рація на прийом. На зв'язок виходив Вавилов який також не спав. Відтоді як з’явилися два незрозумілі створіння і до того ж невідомо чому вкриті дорогоцінними каменями, він захотів дізнатися чому не вдалося розпиляти тіла цих птахів.

       – Петре, ти не спиш? – запитав зв’язківець.

       Не дивлячись на те, що на момент старту Павлюк серед членів команди майже нікого не знав, і з більшістю астронавтів летів вперше, проте, з досвіду попередніх експедицій він добре знав: якщо його турбують пізньої години, значить це щось серйозне і як не раз говорив сам Павлюк «не відкладається у довгу скриню». І він виявився правий.

       – Ні. – відповів Павлюк. – Що у тебе сталося?

       – Зайди до мене. – попросив Євген.

       – До ранку це не почекає?

       – Ніяк. Я тебе чекаю саме зараз.

       Каюти астронавтів як на «Сонячному сяйві» так і на «Зоряному скороході» розташовувалися за їхніми чинами. Вони були пронумеровані він одного до п’ятдесяти. Окрім того у цьому ж коридорі були так звані «резервні каюти». На них теж стояли номера від одного до п’ятдесяти, але поруч кожного числа стояла літера «А». У таких каютах розміщували здебільшого тих, кого команда підбирала у непередбачуваних ситуаціях. Але ці каюти були призначені виключно для таких випадків як той що трапився з командою Петра Павлюка. Вавилов якраз і знаходився у каті під номером «10А» бо каюта за номером «10» була вже зайнята. Вона знаходилася майже усередині коридору.

       – Що трапилося? – запитав Павлюк заходячи до каюти.

       Петро побачив розкидані по усій каюті якісь прилади а поруч них на іншій купі обережно були складені дорогоцінні камені.

       – Що тут у тебе відбувається? – запитав Петро побачивши цей безлад. – Ти мене кликав щоб я побачив цей мотлох? Коли так то я пішов спати.

       – Зачекай Петре. – зупинив Павлюка вже у дверях які відчинилися зв’язківець. – Я тебе кликав дійсно не для цього.

       Повернувшись Петро тільки зараз побачив що це за предмети.

       – Ти що розібрав одного із птахів? – запитав він.

       – А це не птахи. – відповів Вавилов.

       – Тобто як не птахи? – здивувався Павлюк. – Вони ж літають наче живі.

       – Ось! Саме так, «наче живі». Насправді ж це механізми ручної роботи.

       – Простіше сказати роботи.

       Євген кивнув.

       – Ну а це що? – запитав Павлюк вказуючи на предмети.

       – А це те, – відповів Вавилов, підходячи до купи і беручи один із предметів до рук, – заради чого я тебе і покликав. Це не просто якісь як ти кажеш предмети. Це звичайні рації якими користуються ті з ким ми маємо справу. За їх допомогою вони і вистежують нас поруч міста.

       – Оце так! – вигукнув Петро, беручи з купи точнісінько таку ж рацію. – Але чому їх так багато? Мені здається, що вистачило б однієї, ну, максимум дві.

       – Це пов’язано із відстанню між системами.

       – Алеж…

       – Ти хочеш сказати, що коли ми пролітали над планетою, то цього не було?

       Павлюк кивнув на знак згоди.

       – Та ні, Петре, були. Були, тільки «птахів» не було точно. Пам’ятаєш коли ми пролітали над планетою то бачили якісь рослини.

       – Так, було таке. І що далі.

       – А далі було приблизно таке. Знаючи про те, що ми не знаємо тутешньої місцевості, вони просто – хочу сказати що це на мій погляд так розгорталися події. Як було насправді я так само як і решта не знаю – переробили ці рослини, пристосувавши до них систему підслуховування щоб мати можливість слідкувати за кожним нашим кроком.

       – Цілком можливо. – погодився Павлюк. – Але і ти не забувай про те, що вони чинять на нас напади лише коли ми знаходимося у районі покинутого міста. І потім: якщо хвилі проходять лише на території міста, то яким чином вони вистежили команду капсули? 

       – Дуже просто. Справа у тому, що до моменту нашої появи хвилі проходили усією планетою. А проходження хвиль було скорочено до мінімуму після того, як зникла команда капсули.

       – Зрозуміло. – сказав Павлюк. – Ти готовий те, що розповів мені, повторити перед усіма?

       – Так. Я повторю усе слово у слово.

       – Гаразд. А зараз треба відпочивати. Зранку належить дуже напружена робота.

       З цими словами Павлюк залишив каюту зв’язківця.