Розділ 6

Вилитівши із печери, два космольоти здійснили посадку поруч входу.

       Вийшовши з них, астронавти об’єднаної команди стояли поруч печери.

       – Що трапилося? – запитав Павлюк, звертаючись до Максимовича. – Мені потім почали розповідати що коїлося на борту, чесно сказати, я не розумів: чи це правда, чи мене намагаються просто розіграти.

       – Ти мене питаєш? – запитав Максимович. – У нас відбувалося те ж саме. Не знаю як хто, а я ще не бачив, щоб космоліт водив астронавігатор!

       – Це ще нічого. – відповів Павлюк. – А ти бачив, щоб космольоти водили хіміки?

       – Хто?! – вигукнула Вікендорф. – Хіміки?! Хлопці, ви що, з глузду з’їхали?

       – Не віриш – запитай у Анатолія.

       Софія поглянула на фахівця з генної інженерії. Той кивнув головою, даючи зрозуміти, що Петро каже правду.

       – У нас усі, хто мав би керувати космольотом, були не у змозі це робити. – відповів Дави гора. – Ось і довелося мені сісти за штурвал.

       – А ти раніше керував космольотами? – запитав Максимович.

       – Ніколи у житті! – вигукнув Дави гора. – А тут щось мене підштовхнуло, наче хтось чи щось підштовхувало. І ви знаєте, коли я сіла за пульт, я раптом зрозуміла, що мені знайома кожна кнопка.

       – То що ж виходить? – запитав Максимович.

     – А що виходить? – перепитав Павлюк. – Виходить, що нічого не зрозуміло. Судячи з усього, із тих, хто перебував на борту двох космольотів, половина команди була не дієздатною! Ось що виходить! І якби тих, хто перебував у такому стані в один літальний апарат, то вони просто розбилися б.

       – Але, чому? – запитала Бахоріна. – Що могло викликати таку реакцію?

       – Це теж одна із загадок, яку ми маємо розгадати. – відповів Павлюк. – Доречи, – звернувся він до Оксани: – Коли це усе почалося як ти себе почувала?

       – Мені здавалося, що я можу конструювати космічні кораблі. – відповіла дівчина.

       – Тобто, іншими словами, ти почувалася добре? – запитав Максимович.

       – Так. А що, власне ти хочеш цим сказати? У тебе що, є якісь думки стосовно цього?

       – А ви не виключаєте того, що ми потрапили до так званого порталу часу?

       – Це виключається. – відповів Токарєв. – Виключається тільки тому, що усі ми знаємо, як діє портал часу. Адже місця, яке можна було б назвати саме «портал часу» не існує. Фактично його нема ані на Землі, ані на інших планетах Сонячної системи.

       – Тоді поясни мені, – вступила у суперечку Леваніна, – чому з нами інколи відбуваються досить дивні речі: то ми втрачаємо якийсь проміжок часу, то навпаки – година чи більше у нас зайві?

      – Знову таки. – відповів астронавігатор. – Що ми називаємо «порталом часу»? Це розлом у корі поверхні планети. Різниці нема: чи Землі, чи іншої планети як Сонячної системи, так і планети, яка знаходиться за її межами.

       – Гаразд. – продовжувала Люба. – Чому ми можемо коли летимо космольотом скоротити час польоту? Ти що, хочеш сказати, що точнісінько таке ж відбувається і у космосі?

       – Давай послухаємо Віктора. – сказав Павлюк.

       – Дякую. – відповів Токарєв. – Так ось. Коли ми потрапляємо у цей розлом, у нас з’являється відчуття, що ми або втрачаємо певний відрізок часу, або у нас його занадто багато. А що стосується польотів космічних кораблів, то тут справа у іншому. Ці коридори називаються не «порталами часу», а «коридорами часу». І це якщо можна так сказати не природні а побудовані людьми. А використовуються для економії часу.

       Якийсь час Леваніна мовчала, потім запитала:

       – А чому ж ми не скористалися цим коридором?

       – Тому, – відповів Токарєв, – цього ні теоретично, ні тим більше практично зробити було не можливо.

     – А я знаю, що є такі планети, – вирішив теж підтримати розмову Носуліч, – магнітне поле яких використовується виключно для розвороту космольотів.

      – Зрозуміло. – коротко сказала Леваніна. – Якщо ти кажеш, що портал часу – це розлом у корі поверхні планети, – то, куди ж вскочили ми?

       – Хтось спостерігав за незалежним годинником? – запитав Токарєв.

       – Я. – відповів Муха. – А що трапилося?

       – Як він себе поводив? – запитав астронавігатор. – Я маю на увазі, тобі не здалося, що якийсь проміжок часу втрачено, чи навпаки?

       – Ні. Ні того, ні іншого не відбувалося. До чого ти хилиш?

       – Значить, це був не портал часу. – підсумував Токарєв.

       – А що? – запитав Давигора.

– Ось саме це ми і маємо дізнатися. – відповів Павлюк. – Цього разу зробимо наступним чином: рації працюють. Так? А коли так, то ті, хто буде почуватися добре і якщо зможе, нехай займуть основні місця. А зараз спробуємо ще раз.