Половина роботи, яку запланували астронавти об’єднаної експедиції вже було виконано. Але про те, що перебування астронавтів із Сонячної системи на планеті вже завершано, говорити ще зарано. Окрім дослідження печери, ще залишалося відкритими принаймні два запитання: перше: яким чином шукачі пригод зробили так, що населення Ріатли на даний момент продовжують жити первісним життям? Друге: як вони цього досягли? І третє: яким чином повернути мешканців планети до нормального образу життя?
Часу для перебування на планеті залишалося все менше і менше. Тож за ці лічені дні будь що потрібно було знайти відповіді на ці три ключові питання.
Тим часом представник силової підтримки Олександр Косалач який вийшов із космольота, аби перевірити обстановку, дивився у бінокль, намагаючись хоч щось побачити, але дивився він в інший бік, і аж ніяк не вгору. Тому дуже здивувався коли почув рокіт військового корабля, який з кожною секундою наближався до них. Піднявши голову вверх він крикнув:
− Гей, хлопці! До нас хтось летить!
− Хто?! – запитав його не виходячи з космольота Базюк.
− Не знаю, але це точно що не третій космоліт із Землі. І потім, така можливість виключається. Не дивлячись на те, що астронавти перебували у горах, вони чудово пам’ятали ті випадки, коли їм довелося неодноразово вступати у сутички із шукачами пригод. Тож цього разу, аби не натрапити на космольоти без пізнавальних знаків, було вирішено, що спочатку у розвідку піде представник силової підтримки.
− Подивися далі за горизонт... − запропонував колезі Базюк.
− Що це? – запитала Середа.
− Це, здається кораблі Гільдії. – відповів Косалач
− Якої ще Гільдії? – не зрозуміла астронавігатор «Зоряного скорохода».
− Гільдії шукачів пригод...
− Знову?! – вигукнув Павлюк.
− Як бачиш… − видихнув наче від безсилля Косалач.
− Здається, − сказав Павлюк, який дивився у протилежний бік − нам доведеться відбиватися не лише від Гільдії.
− Що іще? – запитав Вавилов, і поглянув у той само бік, куди дивився Петро.
− О, ні! – вигукнув він. – Можна сказати, що вони нас оточили з обох боків!
− Що там? – запитав Максимович, і теж поглянув у протилежний бік від космольотів Гільдії шукачів пригод.
− Чорт забирай! – вигукнув Косалач, і, вихопивши бластер, вчинив стрілянину по птахам-роботам.
− Усі по місцях! – скомандував Павлюк.
Команда Павлюка вже перебувала на своєму космольоті, і він піднявшись почав маневрувати. Ось тільки вийшла затримка з літальним апаратом Максимовича. Базюк повернувся допомогти тим, хто йшов за ним але там вийшла заминка... Максимовіич не хотів лізти, тому що, на його думку, начальник експедиції повинен завжди бути останнім. Мокрушин, як головний по безпеці команди, не хотів нікого залишати за собою, а Сашко продовжував відстрілюватися від «птаха», який постійно його атакував. «Птах» кидався на силовитка своїми щупальцями схожими на бластери, а той відбивався від них бластером, який йому подарували за особливі заслуги.
Зважаючи на те, що Косалач не те, що жодного разу не влучив у птаха, але й поступово відступає, Мокрушин примусив начальника експедиції залізти у космоліт, заліз сам і віддав команду пілоту, щоб той тихесенько підлетів до Олексадра, якого птах вже притиснув майже до гори.
− Хапайся за дробину! – крикнув він товаришу, але той не міг навіть підняти голову вгору, бо за долю секунди він міг повністю залишитись без якоїсь кінцівки, або взагалі загинути. Цієї миті вперше за час перебування двох експедицій на планеті, піднявся вітер і космоліт почало відносити від місця де перебував Олександр. Тоді Мокрушин зліз до самого кінця дробини і в останню можливу мить підхопив за куртку Олексія. Той в польоті сховав на місце, до спеціальної кобури зброю, і вхопився руками за Олексія.
− Дякую! – тихо сказав Косалач товаришеві і колезі.
− І все? Тільки «дякую»?! − Ти затримав нас майже на п’ять хвилин! І це все що ти можеш сказати?! – все це було сказано Олексієм на мотузковій дробині. Через те, що зненацька піднявся сильний вітер, на кораблі ніхто не чув про вони розмовляли. – Ти міг підставити під удар усю команду... – сказано це було скоріш з виховною метою.
Мокрушин знав Косалача ще з часу подій на Меркурії і хотів виховати з нього найкращого бойовика зоряного десанту Космічного Флоту Землі. Йому подобалося те, що Олександр не був “забитий” різними непотрібними знаннями, якими забивають голови молодих офіцерів в Збройних силах Землі. Косалач отримав звання бойовика за те, що врятував колонію землян на Меркурії. І зробив він це не тому, що в нього була гарна бойова підготовка, яку він отримав в Університеті Космічного Флоту, а тому, що людина він така – небайдужа. Олександру лише потім запропонували навчання в Збройних силах. Але Олексій домовився про те, щоб Олександр проходив навчання заочно та вмовив командування взяти його, Косалача, на навчання до себе. І ось тепер, відповідаючи за життя Олександра, Олексій слідкував за всіма його діями і сутичка Олександра із птахом його не порадувала.
Олександр промовчав. Йому й не треба було нічого говорити. Він й сам все розумів.
Олексій і Олександр залізли по дробині наверх. Біля відкритого люка мовчазний Косалач залишився змотувати мотузкову дробину. Олексій пішов у кабіну пілота.
− Ну, що тут? – запитав Олексій.
− Сам усе бачиш! – вигукнула Вікендорф. – Якщо ми зараз не допоможемо Павлюку та його команді…
Софія не закінчила фразу. Усі з команди Максимовича бачили як космоліт на якому зараз літала команда Павлюка хитнувся у повітрі і впав на поверхню планети.
− Все. – тихо сказав Олександр. – Надія на закінчення дослідження планети померла… разом з екіпажем…
Силовика перебив Максимович.
− Дурень! Шатл! Сядьте хтось на шатл і заберіть їх поки не пізно.