Розділ 5

− Тримайтесь! – крикнув Кудінов і рвучко повів корабель вгору на орбіту планети.

− Ти що робиш?! – закричав Кудінов.

− Я знаю, що роблю... – спокійно відповів Кучевич.

Внизу корабля Скакун ледве встиг закрити люк, як його відкинуло на стінку. Якби не намет, який все ще перебував у пазусі Скакуна, то без переламів це падіння не обійшлося б.

− Ви що, з глузду з’їхали?! – закричав він забігаючи у кабіну. – Я ледь не випав з корабля! Що це? – тут же запитав він, побачивши вогняну кулю.

− Те, через що ми так рвучко полетіли. – відповів Дабижа.

− Зрозуміло.

− Бачиш? – запитав Дабижа, показуючи на кораблі вдалині.

− Бачу... Гільдія... Тут є вакуумна зброя? – запитав Анатолій.

− Є – відповів Максимович.

− Тоді чого всі ще тут? – запитав Скакун у всіх, а потім звернувся до Максимовича. – Зброя на верхній палубі?          Олександр Ігорович тільки кивнув.

Не чекаючи команди Пірс побіг на верхню палубу.

− Він завжди такий? – запитав у команди Максимович, маючи на увазі Скакуна.

− Ми його мало знаємо. – відповів Павлюк. – Це протеже Дабижі.

− Мабуть, він таким став після його пригод на Меркурії. – сказав Дабижа.

− А що з ним трапилося на Меркурії?

− Він потрапив у самий центр подій в колонії на Меркурії, тобто в самий центр боротьби “меркуріанців” з “марсіанами”.

− Як же ж це його напоумило?

− Та це довга історія.

− А у нас часу до повернення на Землю багато. Тільки потрібно відірватися від цих “Шукачів”. – сказав Власенко, сідаючи на місце другого пілота, поруч з Кудіновим. – Ми і самі мало що знаємо про цього хлопця. Як він такий молодий взагалі зміг потрапити на дослідницький корабель?

− Річ у тому, що “марсіани” хотіли захопити риючий комбайн, який для будівництва нових відсіків житлового комплексу колонії, послали із Землі. А Анатолій повністю відповідав саме за нього, бо його послали із Землі у якості делегата від фірми, що розробила цей комбайн. Я відповів на питання?

− Так... – сказав Петро, у якого вже з’явилася повага до молодого бойовика силової підтримки.

− Тоді я пішов... – сказав Дабижа і побіг до Скакуна на верхню палубу. Де Анатолій вже розпочав відстрілюватися від вогняних куль. Скакун Розумів, що незабаром вакуумні снаряди йому будуть не потрібно, бо вилетівши за орбіту планети у безповітряний простір вогняні кулі їм вже будуть нестрашні. А зараз він намагався створити вакуумне поле  навколо «Зоряного скорохода», щоб підлітаючи вогняні кулі переставали горіти. А так як кулі були з газу, вони просто зникали на очах.

− Як справи? – запитав Олексій у Анатолія.

− Поки що туго. Раніше потрібно було розпочинати вакуумне обгорнення корабля. Гільдія вже доволі близько, а вакууму не вистачає. Чуєш, починає трясти? Газ все одно проривається до корпуса корабля.

Звісно Олексій все чув. Як і усі, хто зараз перебував на борту «Зоряного скорохода», які не чекаючи приказів розсілися по посадочних місцях. Олексій взявся за сусідню вакуумну пушку і почав допомагати Анатолію створювати вакуумний захисний бар’єр. Тут Дабижа побачив, що корабель вже майже у безповітряному просторі і необхідність в бар’єрі скоро відпаде. Він поглянув на Скакуна. Той вже не стільки намагався створювати бар’єр, скільки цілився саме у підлітаючи вогняні кулі. Олексій встав і спустився у кабіну пілота.

− А як же Анатолій? Ти його покинув самого? – запитав його Вавилов.

− Він й без мене краще знає що потрібно робити.

− Ти настільки йому довіряєш? – спросив Павлюк.

− Мене дивує, що ви йому не довіряєте.

− Ми довіряємо, але ж ти сам суди: ми знайомі один з одним досить давно. А він з нами тільки перший рейс.

− Ну так і що? Я ось, наприклад, вперше лечу з Миколою, Євгеном і Антоном. Але ж це не значить, що я їм не довіряю. Якщо їх допустили до цього польоту – значить вони професіонали своєї справи. Так само як і Анатолій. Знаєте, він протягом двох незалежних годин утворив таке вакуумне поле, яке ми за цей час мали б зробити усі разом. І якщо мені хтось скаже, що Анатолій Скакун не дуже хороший військовослужбовець і у нього погана бойова підготовка – буде мати справу зі мною. А якщо взагалі подумати: хто з нас хоч щось зробив, щоб якось захистити космоліт від шукачів пригод?

Усі мовчали, бо тут вже не було що й говорити.                              

«Зоряний скороход» нарешті вилетів на орбіту планети. Небезпеки від вогняних куль вже не було, але ж в безповітряному просторі можуть працювати бластери – силові хвилі великої потужності, які протягом кількох потраплянь у корпус можуть розірвати корабель як іграшку.

− Ви всі міцно тримаєтесь? – запитав Кудінов.                                

Не відповідаючи усі рефлекторно похапалися за все, що потрапило під руки, щоб міцніше закріпитися у посадкових місцях, і правильно зробили. Розуміючи, що вогняні кулі не такі небезпечні як бластери, Кудінов повернув корабель знову на планету. Зверху донісся гул падаючого силовика.

− Ми про Анатолія забули... – сказав Шеймберг.

− Анатолію, ти живий?! – закричав Андрій.

− Та живий! – почулась відповідь – Попереджувати треба!

− Вибач! – сказав Кудінов. – Нема часу!

− Хто-небудь йдіть сюди! – рокликав Скакун.                                 

Дабижа і Павлюк відразу повскакували з місць і побігли до Анатолія.

− Що трапилося? – запитав Петро, заплигуючи, у перевернутому кормою догори кораблі, на верхню палубу, як через двері.

− У нас проблеми... – тихо сказав Анатолій, показуючи на невеличку дірку в корпусі, з якої тонесенькою цівкою повільно витікало повітря. І додав: – Не говоріть Максимовичу. Я зараз швидко це полагоджу, а ви сідайте за зброю.

− Гаразд, – сказав Павлюк, і зиркнув на Максимовича через «двері».

Той навіть не озирнувся, бо він допомагав Кудінову та Власенку, які в той момент почали маневрувати.

Зважаючи на те, що корабель на великій швидкості летів до поверхні планети, а навігаційні системи почали відмовляти, Кудінов почав вирівнювати «Зоряний скороход» у звичайне положення. Павлюк ледве встиг вхопитися за двері, щоб не вивалитись в кабіну. Дабижа тим часом повис на вакуумній гарматі, а Скакун ледь не наткнувся на зварювальний апарат, почавши заварювати діру.

− Всі живі? – запитав Кудінов, вирівнявши «Зоряний скорохід».

− Ну як сказати... – протягнув Петро звисаючи з люку верхньої палуби.

− Мабуть, живі... – сказав Дабижа зверху, допомагаючи Павлюку залізти на верхню палубу, бо від перевороту корабля дробина злетіла з петель і тепер лежала на підлозі кабіни пілота.

Тим часом Скакун закінчив заварювати дірку, і підійшов до люка.

− А де дробина?!

− Тут! – сказав Олексій, намагаючись саме в цей час з Павлюком її підняти.

Поки Анатолій, Олексій та Петро, поралися з дробиною, Вавилов та Гаркавенко намагалися привести до ладу навігаційну систему.

− Нам доведеться сідати на планету. – сказав Кудінов.

− Звичайно! Без навігаційної системи! Та ще й при такій погоді! – сказав Власенко.

− Так, і при тому  ми ще не відбилися від цих «шукачів». – вигукнув Кудінов                        

− Що ми будемо робити? – запитав у основного пілота «Зоряного скорохода» Власенко, сидячи у кріслі другого пілота.

− Впораємось... – відповів Олександр.

− В мене є ідея − сказав Віктор Морозенко. − але...

− Що? – запитав Дабижа.

− Пригадуєте, − біолог звертався до членів своєї команди. − Коли ми прилетіли сюди і натрапили на космольоти Гільдії, нам довелося тікати від них на третій супутник планети?                                                          

− Ну, і що з того? – запитав Дабижа.

− А те, − продовжував Морозенко, − Що навколо планети є три супутника. На третьому є вода, придатна для вживання. Нам потрібно якось потрапити на цей супутник. Можливо таким чином ми здихаємося «ГШПістів». Там звичайна поверхня, майже як на Землі.                                   

Біолог бачив, що його товариші дивляться на нього нічого не розуміючими поглядами.

− Невже ви забули?!

Дійсно. Коли тільки команда «Зоряного скорохода» прилетіла на планету, і наткнулися на космольоти без пізнавальних знаків, їм довелося летіти саме на третій супутник.

− Так. – відповів Максимович. – Віктор говорить діло. Нам дійсно треба полетіти на третій супутник планети.

− Що ми там будемо робити і як ми це зробимо? – запитав Євген.

− Що робити? Ну, ми можемо залишитися там на деякий час і звідти можна зрідка робити вилазки на планету для поповнення провізії. А разом з тим буде стійка база для продовження тієї роботи, заради якої ми тут... я так думаю. А ось як ми це зробимо – це питання...

− То ж бо і воно... – сказав Ханс.

− У мене є думка... – тихо сказала Копиль.

− Яка? – спитав Павлюк.

− Як ви вважаєте, навіщо Гільдії, цим піратам сучасності, потрібна ця планета? – запитала Світлана. – Вірніше, для чого, з якою метою вони вчинили так, що місцеві мешканці зараз перебувають у стані первісних людей? І потім: ніхто з вас не замислювався над тим, чому вони нам не дають можливості обстежити бодай одну з тутешніх гір?

− Напевне, вони у горах щось таке знайшли, чи ховають, про що також знають і місцеві мешканці. – сказав Вавилов, роздивляючись точнісінько такого ж птаха, якого свого часу «вполювалиастронавти з команди Павлюка, і який зараз висів на гачку. –  Звісно ж, ці так звані «птахи» − це відмінний спосіб шпигунства у будь-якому утворенні Всесвіту! Ось уявіть собі таку картину: ті, хто володіє таким видом підслуховування, можуть послати цих «птахів» до будь-якого утворення, і таким чином дізнаватися про кількість військових в армії ворога та їхній рівень підготовки, а також про кількість зброї, яка є у наявності.                                                    

− Ну, не без цього. Але я так думаю: десь тут у горах є щось таке, про що пірати не бажають, щоб ми дізналися. Як ви вважаєте, це для піратів великий стимул?

− Звісно... так...

− Я думаю, що це офіційно ця планета була відкрита нещодавно, а ось пірати, мабуть, відкрили її задовго до нас. Ви подивіться як вони орієнтуються на планеті. Ми не знайшли навіть полюсів. Тут немає ніяких хвиль. А вони безпомилково знаходять нас серед всієї планети...

− О, ні... – сказав Власенко. – Він правий , вони знову у нас на хвості!

− Але ж як?!

− Летімо на супутник! Поки у нас ще паливо є! – сказав Кудінов і повів корабель знову на орбіту. – Досить гратися у пвратів!..

− Обережно!!! – вигукнули разом Шеймберг і Гавриленко, коли при наступному маневрі в корабель ледь не вдарила газова палаюча куля.

− Може ви самі сядете за штурвал?! – крикнув їм Власенко.

− Тримайтесь! – крикнув Кудінов і повів корабель прямо у космос, навіть не повертаючи на орбіту і сильно ризикуючи тим, що через різкий перехід у безповітряний простір можуть заглухнути двигуни, і тоді корабель на деякий час може взагалі втратити керування.

− Олексію, допоможи! – покликав Анатолій з верхньої палуби.         

Олексій відразу побіг на верх. Потрібно було хоча б стріляти по газовим кулям, щоб врятувати корабель.

Кораблі Гільдії дуже швидко наближалися до «Зоряного скорохода».

− Все, вони мене дістали! – сказав Дабижа і натиснув пуск ракетниці, що завжди розташовувались на всіх кораблях, як зброя для захисту.            

Найближчий корабель Гільдії розлетівся на шматочки. Інші кораблі, здалося призупинили погоню.

− Навіщо? – запитав Анатолій.

− Пробач... – тихо сказав Олексій, звертаючись швидше до Кудінова ніж до Анатолія.

− Так їм і потрібно! – тільки і сказав Кудінов.

Олексій подивився на Анатолія. Той був наче засмучений, але нічого більше не сказав.

– Дивіться! – сказав Антон, показуючи вниз.                                   

Те, що побачили астронавти за ілюмінаторами дуже здивувало усіх. Вітер, який піднявся вже вдруге за час перебування об’єднаної експедиції на планеті, бився наче скажений, але самого корабля не торкався. Як тільки «Зоряний скороход» вилетів за межі орбіти планети, астронавти побачили, що кораблі Гільдії раптом почали падати вниз, наче їх вітром заносило так, що вони нічого не могли зробити. Здавалося, що планета захищає дослідників. Чому це відбувається саме з космольотами Гільдії, а не з астронавтами із Сонячної системи, вони напевне не знали.

Ця думка наче вітала у повітрі, але у це ніхто не міг повірити...

За цим вітром команді, тепер вже «Зоряного скорохода», було видно, що шукачі пригод залишили спроби пробитися до них і полетіли геть, бо зрозуміли, що планета захищає нових гостей. З чим це пов’язано, шукачі пригод з’ясовувати не наважилися.

За декілька годин вітер вщух і погода покращилась.

− Поглянь! – сказав Павлюк, звертаючись до Максимовича. – Погода покращилась. Потрібно обдивитися де ми.

− Навіщо? Я і без цього можу сказати: ми на планеті, де ми маємо ще плідно попрацювати. Тут, якщо ти пам’ятаєш, коїться невідомо що.                

− Це я пам’ятаю. − відповів Петро.

− А ми маємо це з’ясувати. Ось так. – трохи помовчавши Максимович додав. – Корабель зламаний. Коли ми його відремонтуємо – це питання. То ж нам залишається лише якось здійснити посадку на якомусь супутнику і продовжувати роботу на планеті.

− Найближча гора − та! – сказав Власенко. – Сідаємо поруч неї?

− Так. –  відповів за всіх Максимович.

Більше ніхто нічого не додав. Все було й так зрозуміло.