Розділ 8

       Космоліт на борту якого перебувало 14 членів команди вже перебував у верніх шарах атмосфери. Мине ще кілька хвилин, і астронавти залишать повітряний простір Землі, і полетять убік головного світила системи.

       Коли в решті решт літальний апарат залишивши межі планети вийшов у відкритий космос, до товаришів звернувся Новохатський.

       – Перш за все, друзі, ми маємо підлетіти до Сонця і визначити той рівень гравіації, який там є.

       – А що це дасть? – якось приречено запитала Вероніка. З її голосу можна було зрозуміти. Що вона вже не вірить у покращення ситуації.

       – Необхідно ризикувати. – відповів Роман Давидович. – Значить так і зробимо. Після того, як визначимо рівенб гравітації Сонця, ми вже знатимемо у який бік нам тримати курс.

       – А як ти знатимеш? – запитав Коваль.

       – Дуже просто, Марку! З якого боку буде менший рівень гравітації Сонця, у ой бік маємо летіти ми. Наше ж завдання яке? Знайти утворення з антиречовиною, і висадити його. Так?

       Пілот кивнув, при цьому не відводячи очей від оглядового вікна.

       Космоліт вже пролетів четверту часину відстані між Сонцем та Землею.

       – Не вийде… – сказав Коваль, продовжуючи вести космоліт.

       – Не зрозумів… – відгукнувся Новохаський. – Що не вийде?

       – Наблизитися до Сонця. – відповів пілот. – Занадто вже воно стало активним. Ви ільки погляньте як стрибають лями на поверхні!

       І дійсно. Астронавти бачили через тоноване скло як на поверхні головного світила системи чорні цятки підстрибували. Складалося враження, що ними жанглював невидимий жанглер.

       – Все! Ми запізнилися! – розчаровано вигукнула Скакун. – Ось так і починається е, що ми називаємо «кінцем світу»!

       – Не панікувати! – вигукнув Новохатський. – Ми ще нічого не зробили!..

       – Нічого не зробили, кажеш?! – кричала дівчина. – Розкрий очі і подивися туди!

       -Розверни космоліт на триста шістдесят градусів! – наказав Новохатський Ковалю.

       – Ми що, повертаємося? – не зрозуміла астронавігатор. – Ми ж домовилися обстедити Сонце!

       – А хіба я сказав, що ми повертаємося? – запитав Новохаський. Потім сказав: – Ви не збувайте, що окрім Сонця, у нашій системі є ще і планети… Поки що. Так ось. Цілком можливо, що те що ми бачимо зараз на фоні головного світила, – це зовсім не плями, а планети.

       – А ти упевнений у цьому? – запитав Коваль, продовжуючи політ убік Сонця.

       – Ствердно я зможу відповісти тільки тоді, як побачу планети, які знаходяться позаду. – відповів Роман.

*    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *      *

       Коли космоліт з астронавтами на борту відірвався від землі. Усі без вийнятку – к у центрі управління польотами. Так і безпосередньо на планетах, – почали уважно слідкувати за перебігом польоту.

       Коли космоліт вже пролетів четверту частину відстані від Землі до Сонця, планету спочатку кілька разів підкинуло, потім її почало кидати з одного боку в інший!

Так тривало близбко години.

Коли нарешті усе приинилося, керівник Центру управління ольотом наказав зв’язківцю:

       – Зв’язатися з командою космольота! Накажіь нехай якомога швидше виконують те, заради чого їх відрядили!

       Той кивнув і одягнув навушники.

       Після кількох спроб юнак зняв навушники, і підійшов до керівника ЦУПа.

       – Нема зв’язку. – повідомив він.

       – Чорт забирай! – вигукнув він, і побіг до передавального центру.

       Там невелика група зв’язківців вже робили спроби відновити відеосигнал, а разом з ним і зв’язок з космольотом.

       – Скільки часу немає сигналу? – запитав керівник ЦУПа.

       – Сорок хвилин. – відповів юнак.

       І наче передбачаючи запитання шефа, сказав:

       – Скільки часу мине перш ніж ми відновимо подачу сигналу, я не знаю. Швидше за усе мине кілька годин.

       Керівник ЦУПа нічого не відповів. Він розумів, що аісля такого «жанглювання» зв’язок якщо і беде відновлено, то на це піде не визначена кількість часу.

*    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *    *      *

       Коваль почав розвертатися. Коли він розвернув космоліт на сорок п’ять градусів, об космоліт щось потужгл вдарилося. Удар був на стільки потужним. Що не дивлячись на те, що усі сиділи у кріслах. Вони мало не повипадали звідти. Космоліт повело трохи убік, але Коваль втримав його на отрібному курсі, і продовжував розвертатися.

       – На тобі! – вигукнув Новохатський. – У своїй системі «піймали» метеорит!

       – Я не бачу жодного. – відповів пілот, подивившись мигцем по боках.

       – Тобто? – не зрозумів Роман Давидович. – Ти хочеш скахати, що це не метеорит?

       – А так і є. – підтвердила слова Коваля Меринова.

       – Тоді що це було? – запитав Новохатський.

       Йому ніхто не відповів.

       Коли Марко розвернув космоліт, усі, хто перебував на його борту, побачили, що пданети наче «танцюють» якийсь не відомий «танець».

       – Ось вам і «сонячні плями»! – вигукнув начальник експедиції.

       – Облиш, Марку! – сказав Новохатський, звертаючись до зв’язківця, помітивши що той ухопив навушники. На даний момент зв’язку нема і не відомо коли він з’явиться.

Зв’язківець поклав навушники. Розуміючи. Що начальник експедиції правий.

       – А що ж робити? – запитав Марко, звертаючись швидше до усіх, ніж до Новохатського.

       – Починаймо виконувати ту роботу, яку нам і належить. А коли з’явиться сигнал, ЦУП вийде з нами на зв’язок.