Розділ 16

       Не встигли постаті зайти у приміщення, як слідом за ними рушив і Абдулін.

       − Ти куди? – запитав силовика Павлюк.

       − То казали ж, коли відлетить один із космольотів, підемо подивимося, що коїться усередині.

       − Так. – підтвердив начальник експедиції. – Але це не означає, що ми повинні йти відразу слідом. Давайте хоча б хвилин п’ять почекаємо.

       Павлюк хотів ще щось сказати, але не встиг. Його перебив Вавилов.

       − Тихіше! Сюди хтось іде!

       Усі як один притислися до стіни, і почали спостерігати.

       З головного приміщення вийшло кілька постатей. Якийсь час вони стояли, жваво жестикулюючи. Можна було зрозуміти, що вони про щось говорять.

       Головне приміщення підприємства знаходилося на відстані ста метрів. Тож ані ті, хто стояв там не чув астронавтів, ані астронавти – тих, хто залишився на підприємстві, не чули і не могли чути.

       Цим і користалися члени команди Петра Павлюка, аби бодай пошепки мати змогу спілкуватися між собою.

       − Ставлять чергових на ніч. – прошепотів Павлюк.

       − Цікаво, скільки їх буде? – так само пошепки запитав Вавилов.

       − Особисто мене, як начальника експедиції турбує інше питання. Космоліт наш залишився недалеко від центрального входу. Так ось: як ми потрапимо на нього, якщо все-таки – і я цього не виключаю, − нам доведеться тікати?

       − Гадаю, Петре, − відгукнувся Андрій, − я буду більш корисним на «Сонячному сяйві».

       − А ти зможеш пройти непоміченим?

       − Усе буде гаразд. Повір мені.

       − Добре. Йди.

       Власенко відділившись від стіни почав продиратися на космоліт.

       − А ми з вами, − звернувся начальник експедиції до решти, коли Андрій зник у темряві, − теж тихо почнемо підходити до входу у головний корпус.

       Тихо ступаючи, астронавти «прибирали» пости один за одним.

       Нарешті вони підійшли до входу у головне приміщення.

       Павлюк підняв руку, і усі зупинилися, прислухаючись. Усе було тихо.

       Петро Анатолійович зазирнув у вікно одного із цехів. Усередині світло було занадто яскравим. Саме тому було неможливо роздивитися тих, хто перебував у цеху. Петро бачив тільки силуети, які постійно ходили з одного кінця цеху в інший. Він помітив, що за жодним із станків працівників не було.

       Жестом руки Павлюк показав, щоб хтось підійшов до нього. Підійшли Вавилов та Токарєв. Решта астронавтів теж підійшли до вікон, у яких горіло світло.

       − Дивно. – прошепотів Вавилов. – Світло горить, а за станками нікого.

       − Судячи з усього, вони вимкнені. – висловив припущення Віктор.

       За вікном де стояли Павлюк, Токарєв та Вавилов пролунав крик.

       Не чекаючи наказу, астронавти кинулися до головного входу, та двері виявилися зачиненими.

       − Як нам потрапити усередину? – якось розгублено запитав Давигора.

       Павлюк обережно провів долонею по дверях.

       − Я знайшов якийсь… Не знаю що це, але це не кодовий пульт.

       − Пульт ідентифікації! – здогадався Бабенко.

       − Навіть якщо і так. – відповів начальник експедиції. – Все рівно нам це не допоможе.

       − Не панікуйте раніше часу. – відповів Антон.

       Усім стало зрозуміло, що у нього є ідея стосовно того, як це зробити.

       Павлюк кивнув головою, наче запитував: «Що ти придумав?»

       − Ми коли йшли сюди, постійно… як би це сказати… «знімали» пости.

       − Ну, і?.. − запитав Вавилов.

       − Ну, і… − повторив хімік. − Для того, аби ми мали змогу потрапити усередину, потрібен бодай один вбитий нами чужинець. Я скажімо з Василем принесемо його сюди, і, поклавши його долоню на пульт ідентифікації, відчинимо двері.

       Усі розуміли, що це єдиний вихід із становища, яке склалося. Це дійсно був єдиний спосіб потрапити усередину.

       − Ми не знаємо які вони по важкості. – продовжив Шеймберг. – Саме тому зі мною підуть Гавриленко, Давигора та Дабижа.

       Минуло кілька хвилин, і ті, хто залишився стояти поруч приміщення почули стукіт чогось схожого на важке взуття.

       Павлюк та його товариші завмерли щільно притиснувшись до стіни. Здавалося, що вони навіть затамували подих.

       − Та ну вас, хлопці!.. − тихо сміючись сказав Самойлов.

       − А що власне, сталося? – не зрозумів Гавриленко.

       − Почувши кроки, ми подумали, що когось пропустили, і він зараз йде у наш бік.

       − А це ми так зробили для того, − пояснив Самойлов, щоб не викликати підозри у тих, хто знаходиться усередині.

       − Зрозуміло. – відповів Павлюк.

       − Ну, що, − звернувся Сомойлов до товаришів, − почнемо?

       − Так. – коротко відповів Павлюк.

       Оператор відеоспостереження жестом показав, щоб Антон, який стояв ближче, йому допоміг. Узявши верхню кінцівку вбитого, яка усім своїм виглядом нагадувала руку людини, вони спробували її підняти. Як же здивувалися астронавти піднімаючи руку. Вона виявилася зовсім не важкою.

       Поклавши «долоню» на пульт ідентифікації, за секунду астронавти почули голос, схожий на металевий:

       «Номер двісті сорок шість тисяч вісімсот десятий. Походження: система Зеленого Сонця, планета Дірібоу. Ідентифіковано. Доступ дозволено».

       Усі ледь не закричали «Ура!», але Павлюк вчасно приклав вказівний палець правиці до вуст, цим самим даючи наказ щоб була тиша.

       Самойлов ледь стримуючи емоції підняв угору великий палець правиці.

       Залишивши мертвого поруч приміщення, астронавти тихо ступаючи увійшли усередину.