Розділ 12

       Увійшовши до печери і пройшовши до того місця, кудою потрапив сюди Зиремпа, астронавти зупинилися і почали озиратися навкруги.

       – Ти казав що тебе хтось намагався гіпнотизувати? – звернувся до Михайла Павлюк.

       – Саме так. – підтвердив той. – Ось на цьому місці, де ми зараз і стоїмо.

       – Але ж тут нікого немає! – вигукнув Шеймберг.

       – Зараз так. – відповів трохи ображений спелеолог на те, що йому не вірять. – А тоді був.

       Борищак почала озиратися навколо себе. Складалося таке враження, що вона когось чи щось шукає.

       – Світлано, – звернувся до мікробіолога Павлюк який помітив як дівчина постійно озирається навколо себе. – Що чи кого ти загубила?

       – Не знаю як у вас, – відповіла Борищак, продовжуючи озиратися навкруги, – а мене не полишає думка, що тут хтось є, і він постійно стежить за нами.

Астронавтів раптом охопив справжній психоз. Зважаючи на те, що Зиремпа описав того, хто намагався його загіпнотизувати, усі приблизно уявляли істоту, як їм здавалося, з надлюдськими можливостями.

– Гаразд. – сказав Максимович, який перший вийшов з цього стану. – Ми маємо йти далі.

       Світлана Борищак, як мікробіолог, намагалася постійно брати грунт для подальшого дослідження його на вміст мікро часточок.

       Чим далі просувалися астронавти, тим сильнішим ставало враження, що за ними хтось стежить.

       – Ви чуєте? – запитала Леваніна. Вона зупинилася і почала прислухатися.

       – Що трапилося, Любо? – запитав Окрушин, зупинившись поруч.

       – Схоже на якісь звуки.

      Усі зупинилися і почали прислухатися. Дійсно. Десь далеко попереду – на якій саме відстані, відразу визначити було важко, – чітко розрізнялися якісь звуки. Спочатку астронавти не могли зрозуміти: чи вони лунають на одному місці, чи поступово наближаються у їх бік.

       – Що це? – запитала хімік, ні до кого не звертаючись.

       – Правильно буде запитати «хто це»? – наче виправляючи її сказав Гавриленко.

       – Зараз твої дотепи недоречні! – вигукнула дівчина, дивлячись на Миколу. У її очах читався страх.

       – Між іншим, я і не збирався жартувати. – теж трохи ображено відповів він. – Я кажу цілком серйозно!

       – Що це за звуки? – підійшовши до Люби та Миколи запитала Вікендорф.

       – Те, що це не крики людей, це точно.

       – Це я вже встигла визначити. Ти мені скажи, що це чи хто це: птахи, звірі чи може ще щось?

       – Щось схоже на коників. – сказала Люба.

       І дійсно. Звуки, які чули астронавти чимось нагадувати ипіск коників у траві. Ці звуки постійно були на одному місці.

       – Гаразд. – сказала Вікендорф. – Тільки тому, що ми не знаємо з чим чи з ким маємо справу, ми не маємо ні морального, ні етичного права зривати дослідження. Тим більше, що на Землі вже знають про цю планету. Отож пішли далі.