Розділ 20

Зелінський відразу зв’язався із «Скафом-11» і через свій передавач почав запис на комп’ютер що знаходився у них на космольоті. Камера його передавача була встановлена у каюті командира круїзного лайнера «Місячне сяйво».                                    Оксана з комп’ютера на який ішов сигнал з «Місячного сяйва» відкрила доступ для будь-якої інформаційної астрокомпанії. Через кілька хвилин кореспонденти були вже готові розпочати репортажі для своїх астрокомпаній з місця події.                                 Увімкнувши камеру астрокомпанії «Галактика», Вікторія Сироваткіна, яка було власним кореспондентом цієї астрокомпанії, розпочала свій репортаж:                                                                                                   

– Наша зйомочна група знаходиться зараз на зв’язку з круїз ним лайнером «Місячне сяйво», який ось вже протягом сорока років вважається зниклим разом з екіпажем та пасажирами. Нагадуємо вам, що останнього разу круїз ний космоліт бачили на радарах п’ятого листопада дві тисячі сто п’ятдесят сьомого року о двадцятій годині тридцять вісім хвилин незалежного часу. Після цього «Місячне сяйво» зник з радарів. Більше його ніхто не бачив і ніхто нічого не знає про його долю. На наших екранах ви бачите керівника експедиції, що його знайшли астронавти експедиції Бориса Яриновського. А поруч… Здається, там теж хтось є… Хто це? – запитала кореспондент на пряму у Яриновського.                                                     

– Поруч мене стоїть капітан круїзного лайнера «Місячне сяйво». Назвіться будь ласка. – запропонував він капітану.                    – Карпов Сергій Анатолійович.                                                        

– Скільки вам років?                                                                         

– Двадцять сім. – відповів Карпов і тихо додав – Або шістдесят сім… – Сергію Анатолійовичу – продовжила інтерв’ю з капітаном «Місячного сяйва» Сировткіна. – Розкажіть, що трапилося того дня – п’ятого листопада дві тисячі сто п’ятдесят сьомого року, – починаючи з того моменту, коли космоліт зник з радарів, тобто, після дванадцятої тридцять вісім незалежного часу.                                                                                            

– Гм… зник з радарів… – повторив капітан, поглянувши на Яриновського і Зелінського. – Того дня о двадцятій тридцять вісім, коли нам потрібно було вже відлітати з орбіти Землі, наш комп’ютер ніяк не міг вирахувати міжпросторовий стрибок. Відміняти політ нам не дозволили, тому ми вирішили прорахувати стрибок «вручну», якщо так можна сказати. Це було нашою головною помилкою.                                                                   

– Що саме ви називаєте помилкою? – запитала кореспондентка. – Астронавігатор помилився у розрахунках?                                – Отут ні. Якраз астронавігатор не помилився ані на парсек. – відповів Карпов. – Теоретично усе було правильно. А от практично…               

– Що сталося? – це вже запитав Яриновський.                                     

– Маршрут, який вирахував астронавігатор, був правильний. Але на шляху раптом з’явилася чорна діра, і наш міжпросторовий стрибок проходив крізь неї. Про неї ми не знали…                                                        

– А як ви дізналися, що з вами щось не так? – запитала кореспондентка.                                                                                            – Як? – Карпов посміхнувся і подивився на Яриновського. – Ми почули розмову астронавтів з вашого космольота коли вони назвали нас привидами.                                                                                                    

– Тобто? – не зрозумів Яриновський.                                                

– Розумієте, корабель наш був з самого початку маршруту був запрограмований на усі зупинки, передбачені розкладом круїзу. Весь цей час ми не керували кораблем. Після першого ж між просторового стрибка, ми зрозуміли, що щось не так. Що планети, які повинні були знаходитися в одному місці, раптом опинилися в іншому. Я, як капітан лайнера, не став нічого розповідати пасажирам, бо все рівно, висадок на планети заплановано не було. Лайнер виконував своє запрограмоване завдання, а ми нічого не могли з ним зробити, бо стали, наче, прозорі. Ми відчували усі речі, але не могли їх навіть поворухнути.                                                                   

– Як це? – тепер не зрозуміла Сироваткіна.                                        

– Лайнер здійснював програму, а ми стрибали разом з ним, молячи Бога, щоб на місці, де раніше були орбіти планет, тепер не з’явилася сама планета… Так ми стрибали до вчорашнього дня, коли закінчилася програма лайнера на круїз. Нашим здивуванням були астронавти, що раптом з’явилися на лайнері, і спокійнісінько рухали усі речі…                          

«Так ось чому ніхто не забрав у нас касети! – здогадався Яриновський. – Вони просто не могли цього зробити…»                    Цієї миті тихо відчинилися двері, і до каюти зайшов Джулін. Карпов вказав місце, куди поставити ящик з касетами, дисками та дискетами, і дав знак операторові, що можна продовжувати зйомку.