Розділ 15

З кожною секундою космоліт із символами Сонячної системи наближався до міста.

Вже перебуваючи на його околиці, увагу астронавтів привернула огорожа повз яку вони пролітали. Вона була близько п’яти метрів заввишки.

− Що це за огорожа? – запитав астронавігатор.

− Не знаю. – відповів Павлюк. – Але те, що це не власний будинок на околиці міста, це точно.

− Зазирнемо за огорожу? – запитав пілот.

− Безперечно. – відповів начальник експедиції.

− Нам пощастило у тому, − піднімаючи космоліт над огорожею заговорив Андрій, − що наші літальні апарати безшумні. Їхніх моторів не чути.

− Так. – погодився з ним Бабенко. – А то зараз у нас були б великі проблеми.

Здійснивши посадку, астронавти опинилися посеред велетенського подвір’я. Його площа була близько п’ятисот квадратних метрів. Недалеко від місця посадки «Сонячного сяйва» стояли два космольоти. Вони були тонісінько такої ж форми, як і ті, які переслідувала команда Павлюка. На їхніх корпусах теж не було ніяких пізнавальних знаків.                              

У самому центрі подвір’я розташовувалося велике приміщення, а навколо – приміщення набагато менші за розмірами. Усі вони були різними за кольором та формою.                                                                                    

На планету спускалися сутінки. Саме тому у вікнах усіх приміщень горіло світло.

− Зараз я разом з Вавиловим піду і подивлюсь що коїться у центральному приміщенні. – сказав Павлюк, звертаючись до товаришів. – Решта чекатимуть тут. Зрозуміло?

− Так. – відповів за усіх Бабенко.

Відділившись від стіни, Павлюк та Вавилов хотіли йти у напрямку центрального корпусу підприємства. Проте, Павлюк помітив якусь постать. Вона вийшла із космольота, і попрямувала до дверей. Петро перегородив Євгенові дорогу, показуючи цим самим, щоб той зупинився.

− Що сталося, Петре? – не зрозумів Вавилов, чому його зупинив начальник експедиції.

− Тихіше! – прошепотів Павлюк, закриваючи рот зв’язківцю – Ми тут не єдині.

Притиснувшись до стіни одного із приміщень, − судячи з його розмірів, можна було зрозуміти, що це одне із підсобних приміщень, − астронавти бачили, як поруч центрального приміщення метушилися дві групи постатей. Одна група зайшовши усередину так звідти і не вийшла. Натомість інші невеличкими групками по дві постаті якийсь час щось носили до свого космольота.

       − Наче щось носять. – висловив припущення Токарєв, звертаючись до Власенка.

       − Не «наче», а так воно і є. – підтвердив Андрій. − Нам залишається з’ясувати що саме.

       − Усьому вій час. – втрутився у розмову Павлюк. – Тим більше, що одна із двох груп тут точно надовго не затримається.

       − А як ти знаєш? – поцікавився у силовика Вавилов.

       − Вони стоять і про щось говорять. А коли так…

       − А коли так, − перебив начальник експедиції представника силової підтримки, − коли один із космольотів відлетить, ми відразу подивимося що тут коїться.

       Ведучи пошепки цю розмову, астронавти постійно спостерігали за тим, як проводиться завантаження ящиків  в один із космольотів.

       Павлюк та решта астронавтів бачили, як одна із груп сіла у космоліт, у який вантажили ящики, і за кілька секунд він піднявшись над поверхнею планети зник за горизонтом.