Розділ 10

       Залишивши межі літального апарату, астронавти почали спочатку оглядати злітно-посадочні смуги. Їх було кілька десятків, і лише на кількох стояли космольоти. Здавалося, вони ось-ось здіймуться у повітря.

       Марко Коваль підійшов до одного з космольотів. Зазирнувши усередину, він нічого незвичайного не побчив. Так само, як і у їхньом космольоті, поруч штурвала стояло крісло пілота, поруч нього – ще одне, очевидно для інженера-пілота. Трохи далі розтащовувалися крісля для решти екіпажу.

       – Ну, що там? – запитав начальник експедиції.

       Пілот лише знизав плечима.

       – Нічого незвичайного. – відповів він. – Космоліт судячи з усього приготували для старту, але він навіть не задіяний.

       – Звичайно не задіяний! – відповів другий пілот. – Ти ж сам щойно пересвідчився у цьому!

       Марко зупинився поруч літального апарату і почав озиратися навколо себе.

       – Що чи кого ти шукаєш? – запитав Новохатський.

       – Нікого і нічого я не шукаю. Я дивлюся скільки космольотів стїть на смугах.

       Роман Давидович поглянув на пілота здивованим поглядом, але нічого не сказав.

       – Чотирнадцять! – нарешті голосив Марко.

       Коваль зиркнув на ангари, у яких зазвичай стоять космольоти. Деякі з них були відчинені. Їх теж виявилося чотирнадцять.

       – І все-таки тут щось не так. – сказав пілот.

       – Що таке? – запитав інженер-пілот. – Відчинених ангарів скільки? Теж чотирнадцять?

       – Так то воно так. – відповів пілот. – Судячи з усього, вони теж готові до старту, але, як бачиш, так і не стартували!

       – Значить, – втрутився у розмову Геогджаєв, – щось сталося. І зауважте, не лише на Землі, але і на решті планет системи.

       – Ви погляньте на нього! – вигукнула Нємцова. – Поки ми долетіли до Сонячної системи, її мешканці загинули, а він каже «щось сталося»!

         – Давайте не сперечатися, – запропонував Новохатський, – а подивимося, яка обстановка у приміщенні Центру правління польотом.

       Приміщення Центру управління польотом – як його завнішня частина, так і внутрішня – мало такий само вигляд як і більшість будівель того часу. Воно мало форму Сонячної системи, і складалося із ста двадцяти восьми поверхів – по кількості утворень які були відомі на той час. Це мало певні переваги. Так якщо експедиція відправлялася у певне утворення, за її пересуванням слідували керівники того поверху, який був «закріплений» за даним утворенням.

       За польотом експедиції під керівництвом Романа Давидовича Новохатського слідували на 97 поверсі.

       Вестибуль так само як і в усіх приміщеннях того часу містив на своїх стіна історію закладу з моменту його заснування до сьогодення.

       У приміщенні було тихо, що не могло не насторожити.

       – Якось не звично тихо. – промовила астронавігатор, намагаючись зазирнути у коридор, обабіч стін якого знаходилися як кабінети, так і апаратна.

       – Де усі? – запитала Ангеліна.

       – Так. – відповів начальник експедиції. – Це вже стає цікаво. Не могли ж вони усі наче крізь землю провалитися.

       – Тут є хтось? – голосно запитав пілот.

       У приміщенні як і раніше стояла мертва тиша.

       Марко поглянув на начальника експедиції.

       – Нічого не розумію… – сказав він.

       – Що трапилося, Марку? – запитала астронавігатор.

       – Ніхто нічого дивного не помітив? – запитав пілот.

       – Ні. – відповіла Марія. – А, власне, що сталося? Чому ти такий переляканий.

       – Відлуння. – відповів пілот. – Немає відлуння…

       – Як це? – не зрозумів Тихон.

       – Я тобі кажу те, що помітив. Відлуння немає! – наполягав Коваль.

       Аби перевірити це, Тихон один раз плеснув у долоні. Дійсно. Відлуння не було.

       – Що б це могло означати? – запитав він.

       – Запитання цікаве. – відповів Роман Давидович. – Але те, що дійсно дивно, це незаперечно.

       – Я б зараз випив би пива. – сказав інженер-електрик.

       – Знайшов час пити пиво! – гримнула на нього астронавігатор.

       – Я пити хочу! – вигукнув Кривцун.

       – Я теж хочу пити. – відповіла Марія. – І що робитимемо?

       – А зробимо ось що. – сказав начальник експедиції. – Розіб’ємося на дві групи. Марко, Марія та Юрій. Ви підете до їдальні і подивитеся які там справи. Решта піде до апаратної.

       – А ви, Романе Давидовичу? – запитала Леваніна.

       – Я піду спробую поговорити з керівником ЦУПа. Хочу знати, що тут відбувається.

       – Я пива хочу. – сказав Тихон.

       – Решта піде до апаратної! – наполегливо повторив Новохатський.

       Тихон промовчав, бо знав, що сперечатися з начальником експедиції марна справа. По-перше тому, що Новохатський керівник експедиції. По-друге тому, що майже нікому не вдавалося переконати Романа Давидовича у протилежному.

       – Бачу, – сказав Новохатський, обводячи товаришів суворим поглядом і зупиняючи його на інженерові-електрику, – заперечень нема. Зв’язок тримати постійно. Що де коїться – доповідати.  А зараз – до справи.