Розділ 10

Минула вже одна незалежна доба відтоді, як члени дослідницької команди під керівництвом Петра Павлюка прибула на Ріатлу. Приблизно стільки ж часу минуло відтоді, як у бік трьох супутників і планети були випущені автоматичні дослідники, які запрограмовані на дослідження цих небесних тіл.

Усі продовжували чекати які результати принесуть дослідники. Окрім цього астронавти міркували над тим, як допомогти місцевим мешканцям.

На другий день перебування на планеті розгорілася суперечка.

А почалося усе з пропозиції Антона Бабенка.

– Знаєте, – сказав він. – Мені здається, що супутники треба якось назвати. Не дуже звучить ці Перший, Другий, Третій. Треба їх якось «обізвати».

– Дійсно, – підхопив пропозицію Антона Гавриленко. – Я теж про це думав.

– Давайте Перший назвемо Фобосом. – запропонував Андрій Власенко.

– Ні. Фобос не годиться. По-перше це назва супутника у нашій системі.

– Саме так, у нашій системі. А це тут.

– Все рівно не годиться. Тому, що якщо нам не вдастся допомогти місцевим мешканцям, доведеться повторно колонізувати планету. А коли так, − то це викличе плутанину у навігаційних картах. І чи тобі, пілоту цього не знати!

– Нічого, розберуся…

– Ти. А решта?

– Звикнуть.

– Краще його якось по-іншому назвати ніж примушувати декілька сотень тисяч пілотів і астронавігаторів звикати до твоїх «хотінь».

– Гаразд. Називайте як хочете! – здався Андрій.

– Перший, – сказав Гавриленко, – пропоную назвати Царівна Жаба, як самий великий і самий зелений серед усіх трьох супутників.

– Тоді вже краще Ізумрудом, – сказав Андрій. – Бо твою Жабу на Землі засміють.

– Не засміють. – образився Микола. – Ізумрудом ми назвемо Другий.

– Не згоден, – заперечив Андрій. – Я перший помітив супутник, – значить за мною і його назва.

– Не ти,  – «вписався» у суперечку Антон Шеймберг, – а начальник експедиції. Тоді вже нехай він і назве його!

– А хто вас до нього довіз?

– Робота у тебе така. – вставив свою репліку і Вавилов.

– Ви що, проти мене? – запитав Андрій.

– Так! – у декілька голосів напівжартома відповіли Микола та Антон.

– Значить так! – відповів Андрій. – Ось вам!

І зробив велику петлю на «Сонячному сяйві»» як на невеличкому літачкові. Ніхто цього не очікував від дорослої відповідальної людини, тому усі попадали.

– Дурень. – тільки і сказав Антон, встаючи.

До рубки забігли перелякані Пугачов, Павлюк і Абдулін, які знаходилися до цього у каюті начальника експедиції, і не чули суперечку.

– Що трапилося?! – запитав переляканий начальник експедиції.

– Так, нічого. Андрій бавиться. – сказав Антон Шеймберг.

– А я кажу, Перший називатиметься Ізумрудом! – сказав Андрій, не звертаючи уваги ні на запитання начальника експедиції, ні на жарт Антона.

– Не зрозумів. А докладніше? – попросив начальник експедиції, зрозумівши, що тут відбулася сварка.

– У нас тут суперечка виникла: як супутники назвати. – відповів Антон.

– Не зрозумів… –  сказав Павлюк, дійсно не розуміючи.

– Я хочу назвати Першого Ізумрудом. А цей, – сказав Андрій, вказуючи на Миколу, – Жабою!

– А хоч Зеленню болотною! – відповів начальник експедиції, зрозумівши нарешті у чому справа. – Між собою можете називати як хочете. Все одно не ми будемо їм назви давати. Для цього є Астрономічна служба, яка і дає назви усім новим супутникам, планетам, системам, зіркам і такому іншому, щоб не було плутанини під час складання навігаційних карт. Усім зрозуміло?! – охолодив запал команди, що пересварилась через дрібницю, начальник експедиції.

– Цілком… – тихо відповів Андрій.

Вирішивши, що усе сказав, і його слова не підлягають обговоренню, начальник експедиції пішов з рубки, а Пугачов і Абдулін залишилися.

– Ну ви й дали! – сказав силовик. – Посварилися як діти! Через що? Через назву, яку ще і не нам давати!

– Але ж хороша назва? – запитав Андрій. – Тим більше, на скільки я зрозумів, навколо Ріатли є планети та їх супутники, які з тих чи інших причин досліджені не були. Чи я помиляюсь?

– Ти не помиляєшся. – відповів силовик. – Навколо цієї ланети дійсно є як планети, так і їх супутники, які на даний момент назви не мають. Та ми усі чудово чули, що сказав Петро Анатолійович. Тепер стосовно назви. Так, начебто хороша. Але, що це дасть?

– Нічого… – сказав Андрій змирившись, і зробив те, чого від нього ніхто не очікував – показав Миколі язика!

Гавриленко від несподіванки так і не зміг нічого сказати. Молодий біолог не очікував такої поведінки від тридцятилітнього пілота. Він розвів руками, розгублено подивився на Андрія, махнув рукою, і пішов з рубки, затаївши на пілота глибоку образу.

− Андрію! – звернувся Василь до пілота, здивований його поведінкою.

− Не подобається він мені…

− Ну, і що? Ми одна команда! Ти про це пам’ятаєш?

− Намагаюся забути, – похмуро відповів Андрій.

− Гаразд, все, заспокойся, – сказав Василь.

  Помовчавши, він хотів сказати:

– І…

Наче читаючи його думки, Власенко сказав:

– Я не проситиму у нього вибачення – не той тип!

Василь промовчав, і зробив знак Олегу, який вже збирався щось сказати Андрієві, щоб той його не чіпав. Нічого його ще більше накручувати своїми повчаннями. Він, мовляв, людина доросла, розумна, і, якщо його допустили у цю експедицію, значить повністю вміє себе контролювати. Але про всяк випадок, Василь вирішив перечитати особисту справу Власенка, а особливо розділ «Психологічний вплив», бо саме він відповідав за лад на кораблі.